Оксана Дмитрівна Іваненко - Весілля в монастирі

він добре розумів, що новорічна ялинка в Трудолюбії — це не просто свято, розвага, воно пов’язане з багатьма надіями вчительки. А втім, і велика розвага в їхньому досить сірому житті!

Та яка несподівана розвага і радість була для всіх, коли після уроків хлопці оточили Літу Миколаївну, а вона витягла зі своєї білої муфточки невеличку книжечку.

— Я ще підберу, щоб кожен виступив чи один, чи з групою, кожен матиме роль, але це, що я зараз прочитаю, ми обов’язково розучимо! Це, щоб ви знали, байки Глібова. Ви вже знаєте багато російських байок Крилова, їх ще раніше по-французьки у Франції написав Лафонтен, а Крилов по-своєму на російський лад перевернув, а оце Глібов, український письменник, написав їх українською мовою.

— По-нашому? — вирвалося у Митька.

— По-нашому, — засміялася Літа Миколаївна.

Поза уроками в Трудолюбії, крім «пана» та Левантини Мусіївни, між собою всі розмовляли українською мовою, не тільки хлопці, а й майстри і, звичайно, їхні жінки і Літа Миколаївна. На Різницькій у Ваненків панувала «суміш»: у флігельку, у «стареньких», звичайно, чиста українська мова, у дяді Гриця переважала також українська, бо лунали з ранку до вечора українські пісні Христини Данилівни, часто відбувалися репетиції любительських вистав, звичайно, українських водевілів, а от, так би мовити, «у центрі», де жили Олексій Іванович і Літа Миколаївна, там переважала російська — адже діти і учні-квартиранти вчилися в гімназіях та училищах, де все викладалося російською. Бабуся Катя із поплутаного українсько-російсько-грецького роду вважалась росіянкою, бо одержала освіту у Санкт-Петербурзі, жила довгий час у російській губернії, і хоч сам голова роду Олексій Іванович був не мішаної, а, як сам казав, чистої української крові, що про себе відзначила Галинка, в моменти великого зворушення раптом вживав українські вирази. Отак, коли ховали бабу Соню: «Мати моя рідна!» У мами — Літи Миколаївни, навпаки, українська розмова з кумами, сусідами, покоївками була далеко яскравішою і вільнішою.

Вона з явним задоволенням прочитала зараз кілька байок Глібова — і хлопці реготали, таке все було дотепно-смішне і дуже близьке і зрозуміле.

— Ми вивчимо дві: «Коника-стрибунця» і «Вовка та Ягня». «Коника-стрибунця» будуть вивчати молодші, тільки за автора — хтось із другої групи, а «Вовка та Ягня» я гадаю розподілити так: за автора буде Борис, Каленичок — Ягням, а Вовком ти, Митько, у тебе вийде, тільки щоб вивчив добре, а то як грав на Різницькій на іменинах Жоржика, я пам’ятаю, скільки ти своїх слів підпускав, коли ролі забував, а це байка — вірш, тут не можна, треба слово в слово вивчити.

— Я не забував, Літо Миколаївно, побий мене кицька лапою, не забував, — заперечив Митько, — воно просто само лізло, щоб додати, як дядьки розмовляють між собою.

— Ну, гаразд, гаразд, щоб тут не лізло! Сьогодні, Борю, — звернулась вона до Бориса, який уже прибіг зі своєї гімназії і одразу чкурнув до класу, ще й не чекаючи наказу Митька, — ти, як уроки вивчиш, прибіжиш до нас на Різницьку програмки переписувати, а завтра з Галинкою і Васею Тихим однесете запрошення до архієрея Неофіта в монастир. Мені ніколи буде самій їхати! Ну, хлопці, тепер начувайтесь, треба все встигнути зробити, щоб ялинка вийшла на п’ять з плюсом!

Усі були щасливі, а Митько просто в захваті — бути Вовком! Боря почервонів не так від радості, що говоритиме за автора, а що завтра з Васею Тихим і Галинкою — з Галинкою! — Літа Миколаївна посилає їх до архієрея! Архієрей — то байдуже, а от з Галинкою і без Жечки!

А Літа Миколаївна «не згадала» Жечку — вона просто все обміркувала: Боря вже гімназист, піде у форменому картузі. Вася Тихий — співак архієрейського хору, вміє добре триматися, а Галинку треба приєднати, щоб Неофіт розчулився і не відмовив приїхати — цих трьох цілком досить!

На весняні іспити вона сама їздила запрошувати архієрея. Тоді довго обмірковувала, що повезти. Бабуся підказала:

— Хай хлопці виплетуть корзинку, не таку звичайну, як на продаж, а з візерунками, а туди поставити горщики з квітами.

Це сама бабуся мала вибрати у відомій полтавській квіткарні Бенеша.

Що ж, і у «святої» бабусі були свої невинні примхи. Всі знали, що кожної суботи, коли вечірню в соборі правив Феофан, бабуся несла квіти, хоч невеличкий букетик, інколи навіть купувала у Бенеша одну-дві білі троянди. Адже цей аскет любив квіти!

Він тримав ці квіти вкупі з хрестом, коли обходив всю церкву, і потім брав їх додому, а не лишав у церкві. Це вже бабусі сказали соборні служки. До особистого знайомства з ним вона аж ніяк не прагнула, як інші святенниці, «дами-мироносиці», що «бігають хвостом за каретою, наче мавпи, яких на корді ганяють», — сказала якось бабуся презирливо. Галинка враз уявила, хоча й не розуміла, чого це мавпи на корді і чому їх ганяють, але й уявити було дуже смішно! Служки натякали — владика знає, що чудові квіти приносить маленька старенька жінка, скромно, але інтелігентно вдягнена, яка стоїть завжди коло ікони «Зняття з хреста» і ніколи не підходить до карети.

Дочка Літа ніякої поваги до жодного архієрея не мала, але ж Неофіт їй був потрібний і до того зовсім проста людина. У нього був келейник Тихін, поза очі просто Тишко. От хто був справжній проноза-пройда! Літа одразу зрозуміла, що саме через цього Тишка можна владнувати швидко і без мороки деякі справи, і одразу поставилася до нього по-приятельському. Тишко був хитрий і розумний шельма, достеменно знав, коли і як з ким поводитися, серед