Сергій Батурін - Вакансія для диктатора

Гопник з Калашихи, що звався В’ячеславом, в просторіччі — Сявою, а зовсім не Васею, добре знав, що йому робити.

— Так до кого точно вони пішли? — перепитав він хлопців, що сиділи поряд з ним на лавочці.

— Йопта, точно не помітив, — сказав той, що сумнівався. — До баби якоїсь, бля буду. Вона ще така каже: «Заходьте, Інокентій» Га-га-га — Інокентій! Знаєш, хто це — Іно-кентій? Це тіпа кент, але іноземний.

І він знову заіржав на весь двір.

— Ну, ти бредурго! — дружньо підштовхнув його плечем Сява. Він підвівся й заявив. — Мені тут ще у справах, я зараз не на базу.

Це означало — «не додому».

Зробивши хлопцям знак рукою, мовляв, бувайте, пацики, Сява пішов буцімто у сусідній дім. За рогом він круто повернув і вайлуватим підтюпцем побіг вглиб мікрорайону. Там, у третьому за ліком будинку, жив тутешній «авторитет» Сьома Шпак. Він не був якоюсь важливою фігурою в кримінальному світі країни, але в місті, як то кажуть, «шишку тримав», обкладаючи даниною лоточників та «човників» укупі з іншими дрібними підприємцями, залізною рукою керуючи діями місцевих кримінальників, і відправляючи встановлену лепту до «общака». Та й взагалі, хіба мало справ у такої людини? Когось помирити, когось розсудити, когось устрашити, підбити під свій вплив, ба й покарати... Або, скажімо, заїжджих гастролерів урезонити, показавши, що в Калашисі є кому порядки наводити. Для цього в Шпака була група бувалих у бувальцях хлопців, що мали по кілька «ходок» за серйозними статтями.

...Сьома пив пиво з в’яленим судаком, з ненавистю зиркаючи у величезний екран-плазму, де вже другий день нічого, крім новин та «Лебединого озера», не передавали, коли до нього ввірвався місцевий малолітка Сява з витріщеними очима. Взагалі-то, йому не за чином було приходити до такої фігури, але ні для кого в місті не було секретом, де мешкає тутешній авторитет, — ані для населення, ані, тим паче, для поліції. А Шпак мав звичку розігрувати з себе близького до народу «хрещеного батька», тому місцеві мешканці до нього допускалися, він вислуховував їхні скарги і навіть інколи «вирішував» питання. Все-таки зараз не молодецькі й благословенні дев’яності з наїздами, розводами, розбірками й стріляниною. Торгівців даниною вже не обкладеш — поліцаї самі всюди оброк збирають; залишалося підпільне казино, проституція, торгівля наркотиками... Від таких дум відволік поважного Шпака очманілий гопник, якого завів до кімнати вірний Шпаків охоронець і водій Петро Клинов, відомий серед певної публіки як Петя Клин, не остання людина в своєму світі.

— Чого тобі, отроче? — зробив приязний вигляд і втупився у Сявині зіниці пахан. Той з розгону враз зупинився, мов цуценя, що бігло-бігло до дорослого пса і раптом застигло, вражене його розмірами, і витріщився на хазяїна квартири, наче забув, за чим ішов. Це там, на лавочці, здавалося: зараз як прийду, як поговорю...

— Ну? — усміхнувся досвідчений кримінальник пацану.

— Скажи, Шпаку, — наважився той, — ти бачив мусорську рекламу, що за двох чуваків по мільйону дають?

— За тих, з Верхоярська? — уточнив той. — Звісно, бачив. Її кожні півгодини по всіх каналах крутять. А мені що з того? Де я, а де Верхоярськ?

— А скільки би ти дав грошей тому, хто підказав би тобі, де вони переховуються?

— У Верхоярську переховуються? — гмикнув Шпак. — Як мені їх звідти діставати? Ніскільки.

— А якщо в сусідньому будинку? — примружився парубок.

— Іди ти, — не повірив авторитет.

— Та я їх тільки-но бачив, і навіть розмовляв з одним, — гарячково завірив пацан. — Зуб даю.

— Де, в Калашисі? — таки не йняв віри бувалий злодій.

— Та пацани бачили: Борька Шиленков, Кисіль і Бокал.

— Який ще бокал? — не зрозумів дорослий.

— Та це поганяло таке в одного шнурка, — пояснив Сява. — Бакалдін його прізвище. Вони, ці двоє, до одної кралі заходили, а той старший каже: «Відкрийте, це Інокентій». Так Бокал з імені угорав: драпом обдовбався, так і смішно йому — Інокентій.

— Якщо вони переховуються, нащо їм з якимось малоліткою посеред двору теревені правити? — не повірив Клин.

— Так ми сиділи собі, а ці хотіли пройти тихенько повз, а тут я: дайте, мовляв, закурити. А цей, молодший, і каже: не куримо. Як відповідав, то повернувся до нас, там ліхтар, от я його й розгледів.

— А від мене ти чого хочеш? — вищирився на хлопця кримінальник. — Щоб я, авторитетна людина, пішов у поліцію й за гроші доніс, де знаходяться двоє людей, що перебувають у федеральному розшуку? Чи це має зробити хтось з моїх людей? Ти розумієш, що навіть думка про таке для мене неприпустима? Чи ти думаєш інакше?

Очі кримінальника почали наливатися кров’ю, і юний гопник попервах знітився:

— Господь з тобою, я нічого не думаю, крім того, що в районі, де ти є куратором, з’явилися двоє дядьків, дуже схожих на тих, кого розшукують лягаві всієї країни. Мені здається, що тобі краще про це знати, ніж не відати, і