Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

він і сам радів. – Чудом, але вцілів, – відчувалося, що не раз був на межі. – Івана теж не відправили на небеса, – навіть очі його туди бликнули. – Правда, йому трохи відлежатись доведеться, а я молодший, то хоч зараз на танці йди, – аби повірили, навіть потупав обома ногами.

Про те, що від утоми інколи й він не міг дійти додому, змовчав. Як заснув на вокзалі просто на лавці, за що його відшмагали звичайнісіньким батогом, теж не зізнався нікому. Як чергову Варку просто поряд ґвалтували, а він навіть відвернувся, про те й зовсім ніколи не скаже. А як хліб та сало в них крав, до кінця життя розповідатиме.

– Шкода, що Київ так розбили, постраждала чи не половина будинків, – чув він таке від проїжджих пасажирів. – Понад тиждень гуділи над містом три-та шестидюймові снаряди. Лише за добу нашу столицю накривало до семи тисяч таких «гостей». Особливою була ніч проти 26 січня, коли український уряд тікав по Житомирському шосе – повна блискавиць і грому, неначе на війні під час гарматної підготовки, – він і про те багато наслухався.

Питав і сам у багатьох: «А як же люди там жили?» Усі йому однаково відповідали: «Незважаючи ні на що, виходили зі своїх будинків і йшли у пошуках їжі. Поряд падали снаряди, вбивали то одного, то другого, а вони далі стояли за хлібом. Якщо й розбіжаться, то за хвилину-другу знову лаштуються в чергу». Пригадував і розповідь одного переляканого хлопчини, який на все життя запам’ятав більшовицького солдата, що увірвався в квартиру. Той був обвішаний зброєю: через плече кулеметна стрічка, рушниця, шабля, бомби, пістоль у руках і ще один у кобурі. У такому вбранні більше скидався на звіра із гидкою зашкарублою пикою, ніж на людину.

– Ти про німецьких визволителів кажи, а про Київ ми й самі чули, – перебив Петро, який справді не любив довгих переказів про жахіття.

– А що, люди як люди, у боротьбі з більшовиками вони наші союзники.

– Не те ти кажеш, не те, – любив Петро заперечувати. – На площі говорили, що й німці тягтимуть із нас останнє, бо й вони голодні. Коли так, то нам скоро буде капут, – він уже пригадував деякі слова з німецької, яку вивчав у школі.

– Справді, за те, що виженуть більшовицьку армію, ми повинні до червня вісімнадцятого року поставити їм сто тисяч вагонів жита і пшениці, три мільйони пудів м’яса, чотириста мільйонів штук яєць, а ще картоплю, цукор сало і багато чого іншого, – Данило доводив, що він на залізниці не тільки чутки збирав, а ще й газети. – Усе б нічого, якби не москалі, бо підписували ту угоду перед Новим роком, а опісля вони все вивезли. То де ж тепер зерно брати? – дивився на поля та руками розводив. – Не будуть же вони тут нового врожаю чекати? – навіть у нього не було такого на думці. – Відіб’ють нашого ворога і додому поїдуть, про те й газети пишуть.

– Може, й так, бо й на площі казали, що вони люди порядні й культурні. Навіть харківські есери стверджували, що різниця між тими, що втекли, і тими, що зайшли в Україну, така разюча, неначе вони є представниками різних планет, а то й цивілізацій, – Петро навіть засміявся. – Бач, де живемо: з одного боку дикий край, а з іншого Європа! А на нашій землі битимуться, бо ми посередині. Це якби від сходу відгородитися, то ті монголи і височенний паркан перелізуть, не такі фортеці брали в тринадцятому столітті, – так теж говорили есери, на яких він посилався.

– Твоя правда, – кивав головою Данило.

Трохи помовчавши, далі почав про Київ оповідати: як зайшли німці, то всіх, хто там був, змусили вимити вокзал, перон і залізничні колії, бо гидко було на все дивитися – скрізь кров, багнюка, людський мозок і навіть людські випорожнення. За їхньою вказівкою того дня мили й вулиці з милом, а потім і самі раділи, що й духу ворожого тут не лишилося. Не пропустив повз вуха й те, як німецькі солдати ретельно вичистили та попрали свій одяг, помились, до блиску начистили чоботи, і тільки наступного дня – упевнені, з власною гідністю марширували по Києву з музикою.

Радів і Данило, що засяяли товарами вітрини магазинів, а на базарах з’явилося безліч продуктів. Навіть киянам, які були свідками всіх подій, складно було повірити, що зовсім мертве за більшовиків місто оживає. Вражало все: як швидко в чужій столиці німці налагодили телефонний зв’язок, вичистили місто від жебраків, виловили декілька десятків злодіїв, яких публічно розстріляли на схилах царського саду. Після того навіть уночі можна було ходити містом. А зовсім недавно німецький головнокомандувач пообіцяв зробити з Києва другий Париж.

– Гм… А ти кажеш, що вони не надовго, – Настя здивованими очима поглянула на Данила. – Пусти козла в капусту, то хіба ж він з неї вилізе?

І знову вони мовчали. Стомившись від усього, їм більш за все хотілося додому, у свою селянську хату. Аби ще там було тепло та гаряча їжа в печі, то й зовсім вважали б себе щасливими.

Пізно ввечері повертався додому і Григорій. Думав, що його одразу розжалують, а й ні. Тільки як йому далі бути? Не міг визначитись. Ще зовсім недавно німці були його ворогами і він повинен був їх убивати, за що й нагороди отримав. Тепер прийшли на його землю наводити лад. Чомусь зарані здавалося, що їхні взаємини не складуться. Мабуть, їм невідомо, що не звик він себе слабким визнавати, як не звик і кланятися ні перед ким, – а вони, як на зло, зверхньо на нього поглядають. Уже давно в нього немає того піднесеного настрою, з яким повертався з війни. Навіть удома все вже було не так, як раніше – на війні від більшовицької агітації не знав, куди подітися, а вдома від суперечок хотілося просто кудись забігти, аби не чути. Сердитий був і на партії, які поринули в безкінечну демагогію; те саме робили й урядовці в губернії та повіті. А щемка досада від слів діда Карпа просто душила: тільки б не дожити до того, коли один з одним свої битимуться. Він вважав, що це лише початок, усе інше – попереду. Зміняться й люди: землероб може взяти до рук зброю, учитель – стати вождем, а воїн – боягузом.