Скотт Ферріс - Інґа

до Паттерсон. «Я все ще бачу, як Сіссі Паттерсон сидить в кабінеті, з огидою слухаючи ці плітки, і прагне допомогти мені», — казала згодом Інґа. Але водночас вона бачила, як у Паттерсон прокидаються журналістські інстинкти, яка «в усьому цьому розгледіла чудовий матеріал». Як зазначила сама Інґа, «це був делікатний момент, бо йшлося про політику», а це збільшувало напругу, яка все ще накривала газету після публікації військового плану «П’ятиколірна веселка». Паттерсон розуміла, що проблему не вирішити лише всередині Times-Herald{300}. Газета не може собі дозволити нічого, крім бути патріотичною і відкритою до співпраці.

Впевнена, що найкраще «з відкритим заборолом зустріти звинувачення в тому, що Times-Herald могла прихистити німецьку шпигунку», Патерсон наказала Уолдропу відвезти Інґу і Гайдкопер у найближче відділення ФБР і лишити їх там розбиратися самих{301}. Інґа охоче погодилася, сказавши, що оскільки ФБР вже колись розслідувало цю справу, то її «повністю виправдають і, фактично, випишуть довідку про стан здоров’я. …Це була моя перша помилка»{302}. Гайдкопер не мала вибору, окрім як підкоритися наказу боса, але її дуже бентежила особиста участь у цій драмі, яка розвивалася.

Інґа згадувала, що напевно перехожих тішив вигляд цієї трійці — рішучої, без усмішок і розмов, що йшла чотири квартали від редакції Times-Herald на Ейч-стрит, 1307, у північній частині Вашинґтона до відділення ФБР у старій офісній будівлі Панамської залізниці на площі Лафайєт. Коли вони прийшли, бажання Уолдропа якомога швидше здихатися цієї ситуації стало очевидним, судячи з того, як він привітався із черговим агентом: «Ця юна леді стверджує, що ця юна леді — нацистська шпигунка. Доброго ранку!»{303} А потім, сказавши це, повернувся і пішов.

Розділ 22
«За мною стежить все ФБР»

Після незвичного вітання і раптового зникнення Френка Уолдропа, Інґа та Гайдкопер залишилися самі в похмурому офісі ФБР наодинці з агентом С. А. Хардісоном, який, на думку Інґи, дуже перелякався від такого неочікуваного втручання у свій робочий день. Вона назвала Хардісона, що намагався усвідомити щойно сказане, «наляканим… наче маленька рожева мишка, яку заскочили за крадіжкою ґорґонзоли»{304}.

Перш ніж вибігти за двері, Уолдроп всупереч своїй яскравішій уяві про миттєве зникнення окреслив ситуацію загалом, наполягаючи на тому, що він з Паттерсон «цілком впевнені», що ФБР розкриє правду і що правдою буде невинність Інґи{305}. Хардісон запропонував тій присісти, поки він розмовлятиме із Гайдкопер в іншій кімнаті.

Гайдкопер згадала, як в «морзі» Times-Herald її колега знайшов фотографію Інґи з Гітлером в його особистому кабінеті під час берлінської Олімпіади 1936 року. Там мовбито зазначалося, що вона «працювала на німецьке міністерство пропаганди». Однак тоді Гайдкопер зізналася, що фактично ніколи сама не бачила фотографії! Вона пообіцяла її знайти і передати ФБР{306}.

Крім світлини, яку вона не бачила, Гайдкопер сказала, що Інґа не зробила нічого підозрілого, крім того, що мала «стійкі ізоляціоністські» погляди, але те саме можна було б сказати про добру половину працівників Times-Herald. Єдина плітка не на користь Інґи полягає у тому, що її чоловік перебував на той час в археологічній експедиції в Перу. А її спонсорував Аксель Веннер-Ґрен, який, як чула Гайдкопер, міг бути причетним до «антиамериканської діяльності». Це ім’я нічого не сказало Хардісону, який записав його як «Вінтерґрін»[23] {307}.

Коли надійшла черга опитувати Інґу, та спокійно підтвердила, що справи її чоловіка фінансує Веннер-Ґрен. Фактично використана нею стратегія під час цієї розмови полягала у запевненні ФБР у тому, що вона близька з багатьма відомими людьми, а не лише із найбагатшим чоловіком світу.

Хардісону вона повідала, що Сіссі Паттерсон є «однією з її найближчих подруг». Далі вона побіжно згадала про дружбу з Бернардом Барухом, навівши історію з Мей Ладенбурґ. З її слів, чоловік «розповів їй приклад з часів Першої світової війни, коли молоду журналістку [sic] помилково звинуватили в шпигунстві, і яких клопотів завдавало їй Федеральне бюро розслідувань, аж доки не зруйнувало її кар’єру»{308}.

Певно, Інґа перегнула палицю, бо Хардісон записав, що вона здалася йому «швидше зарозумілою особою, що підкреслює свій значний “вплив” на відомих осіб Сполучених Штатів»{309}. Можливо, вона не усвідомлювала, що її дружба із видатними людьми кидає на неї ще більше підозр. І, звісно ж, ФБР дуже цікавили її знайомства із видатними людьми Німеччини.

Інґа відверто зізналася Хардісону, що брала інтерв’ю у Гітлера, а ще Ґьорінґа і Ґеббельса, але «там не йшлося про політику, вони мали радше характер газетних нарисів». Її люб’язність із цими нацистськими лідерами, за словами Інґи, була продиктована її репортерською роботою, необхідністю бути «зговірливою», щоб отримати бажані інтерв’ю. Після цього Інґа вже не так щиро наполягла на тому, «що не має близьких друзів у Німеччині» і «дуже палко заявила, що надзвичайно зневажає німців, хоча й має погодитися з тим, що вони в багатьох аспектах хитрі та розумні»{310}.

Відповівши на, здавалося б, «мільйон запитань» Хардісона, Інґа сказала: «У своїй невинній вірі у справедливість, я спитала