Олександр Павлович Бердник - Вогнесміх

class="book">Вони одружилися. Село гомоніло, дивувалося. «Що він там набачив? — пащекували баби. — Ні виду, ні краси, ні тіла. Гидко скіпкою взяти, така й мати її була — покійниця Настя, — худе, мов кошеня засмоктане».

Василь ніби й не чув того: рік пожив з Яриною в батьковій хаті, доки побудував свою. Наступного року народився син, назвали його Іваном, Івасиком. Ярина округлилася, подебелішала, стала такою красунею, що жінки тільки розводили руками та поцмокували. «Видно одразу, що суджена, живе за ним, як у бога за пазухою. Що тут скажеш — добряча пара, ні слова лайки, ні сварки».

Ярина годувала сина, працювала в колгоспі, вечорами ходила до школи, вчилася читати, писати, полюбила книги. Івасик зростав хлопчиком тихим і задумливим. Не любив бійок, войовничих ігрищ між хлопчиками. Сидів часто за хатою на сонечку, розглядав травинки, квіточки, щось наспівував собі під ніс. А потім настали тяжкі роки, неврожаї, нестатки, голод. Синок ледве не вмер. Він ходив слідом за матір’ю, тримаючись за спідницю тонюсінькою синьою ручечкою. Вона водила його на поле, де посіяла грядку проса. Івасик повзав на колінцях поміж рядочками, виривав бур’янець, що вкривав волохате просо, і все просив у мами кашки.

— Ось виросте просо, — жалісливо втішала вона його, — я наварю Івасикові кашки. Багато, багато…

— Скільки захочу? — радісно питав хлопчик.

— Од пуза, — обіцяла мати, і хлопчик сміявся щасливо, ніби прослухавши казку, в якій все гаразд кінчається.

Василеві пощастило заробити борошна, вершків, крупи. Тяжкий час минув, Івасика пощастило врятувати. Він зміцнів, став повненький і здоровий. Відтоді палко полюбив землю, ніби голод і нестатки допомогли йому відчути найголовнішу потребу творящої людини — віддавати любов і працю тій єдиній матері всього живого, від якої всі мають снагу й життя, але про яку так часто й густо забувають.

Потім синок пішов у школу. Ой, скільки було клопоту, тривог і надій!

А тим часом життя котилося поміж суворими берегами, як бурхлива ріка. Були й спокійні плеса, були й темні водокрути, і грізні пороги. Минали дні, роки, а Василь все глибше, ніжніше любив Ярину, бо вона була істотою такої щедрості й глибини, про які він навіть не міг підозрювати.

Коли б не повертався додому — опівночі, на світанку, втомлений, злий, знервований, — дружина завжди зустрічала його тим давнім, незабутнім поглядом маленької дівчинки Яринки, котра пасла гусей над яром. Ніжний, відданий, неповторний погляд нечуваного терпіння й любові. Звідки вона брала його, де він народжувався, як міг зберегтися поміж лиховіїв життя?

Все, до чого торкалися маленькі сухорляві руки Ярини, одухотворювалося, набирало небуденного значення: спечений хліб, зварена страва, вишита сорочка, посаджена квітка. Все те саме, що й в інших, але Василь бачив, що вона на всьому лишала якусь еманацію духу свого, частку приязні, любові.

Коли йому дуже хотілося обійняти її, пригорнути, відчути воєдино з собою, він не міг скористатися одвічним правом чоловіка: просто прийти і лягти біля неї. Кожного разу відчував острах і хвилювання — чи має він право, чи не зустріне в її очах відчуженість і холодок збайдужіння?

І навіть після народження Івасика спільні ночі були святом, сповненим кохання й ніжними розмовами. Або мовчанням — всеохопним мовчанням взаєморозуміння.

— Василечку…

— Яринко…

— Ти кохаєш мене?

— Дуже…

— А що таке кохати?

— Не знаю, Яринко. Не маю тих слів. Може, відчувати, що мене без тебе нема.

— А хіба ти так відчуваєш?

— Так, Яринко.

— І якби зі мною щось сталося…

— Це сталося б зі мною…

— Я теж так відчуваю.

Він обіймав її, як дитину, і вона згорталася клубочком біля його грудей, і Василь відчував її біля серця: одірви — серце зупиниться. Тому всі болі життєві, всі невдачі минали, ніби тіні сновидінь, головне було, існувало в їхніх душах і серцях, і ніхто не міг би одняти того основного, невидимого.

Та вдарив грім, наступила гроза. Страшне випробування для душі, для любові. Було переселення на південь, у херсонські степи. Там виникали нові села колгоспи, радгоспи. Василя потягнуло у нові краї. Продали хату, корову, сіли на пароплав. За тиждень були в непривітному сухому степу: ні деревця, ні затишку. Нескінченні гони, потріскана земля, пилюка. Нема ставків, річок. Вода в колодязях глибоко-глибоко, ледь видно срібний п’ятачок.

Ярина була вагітна, проте працювала за двох. Місила глину, готувала саманові вальки. Змурували пристойну хату, побілили. Біля нової оселі посадили вишні, яблуні, верби, щоб було схоже на рідне Придніпров’я. Настало літо, розквітли біля призьби соняшники, над степами прогуркотіли щедрі грози, урожай видався багатий, хороший. Повеселіло на душі у Василя — недарма вони їхали світ за очі: їхньою працею ожило, зазеленіло, сповнилося дитячим гомоном і сміхом, надіями й любов’ю прадавнє дике поле.

Роботи для полевода Гука було по зав’язку: добирати нові сорти засухостійкої пшениці, впроваджувати виноград, берегти озимину від морозів, планувати наступні врожаї. А найголовніше — добувати нову техніку, якої було так мало.

Пізньої осені народився ще один синок. Його назвали на честь покійного Ярининого батька Юрієм. Пологи були тяжкі, дві доби не одходила від породіллі баба-повитуха, а Василь нипав довкола хати, і слухав дзвінку пісню хурделиці, що зривалася з півночі, і не міг подолати тривоги, котра клубилася в серці. Нарешті почувся крик — владний, невдоволений. Син був опецькуватий, головатий, великий. Його обмили, віддали щасливо втомленій матері. Вранці покликали Івасика, перед тим, як він пішов до школи. «Івасику, глянь — ось тобі братика завірюха принесла». Хлопчик серйозно глянув на зморщене, червоне личко, зверхньо здвигнув плечима, сплюнув і пробурчав матері: «Фе, свиня!». А потім мовчки вийшов з хати.

Мати вельми переживала таку неприязнь Івасика, але пізніше, коли Юрчик став рожевощоким, веселим малятком, — старший син полюбив його і залюбки доглядав, майстрував іграшки, водив гуляти.