Робер Мерль - Тварина, обдарована розумом

— Ще раз кажу, що не бачу користі в цих абстрактних пошуках.

— Вона мені здається цілком очевидною. Ми прагнемо зрозуміти, що сталося, — пояснив Севілла.

— На мою думку, набагато розумніше визнати, що експеримент нам не вдався.

— Поки що він справді нам не вдається, але ми не обмежуємо його в часі.

— Вже три тижні триває він.

— Дарма. Деякі експерименти проводилися протягом багатьох років.

— Я захоплююся вашим терпінням.

— Далебі, ви маєте повну можливість, щоб ним захоплюватися.

Хтось пирхнув сміхом. Лізбета випросталася в кріслі і сказала:

— Невже ви вважаєте, що я далеко заходжу в диспуті? Севілла зиркнув на неї і, помовчавши трохи, щоб надати якнайбільше енергійності своїй відповіді, вигукнув:

— Я так гадаю.

— А я не так.

— Годі, поговоримо про це пізніше. А зараз ми займаємося не вашою поведінкою.

Запанувала тиша.

Лізбета гордовито задерла голову з короткою чуприною. «Викапана Жанна д’Арк, — мислив Севілла. — А найгірше те, що можна подумати, начебто вона хоче примусити мене, аби я її спалив».

— Повертаюся до теми наших зборів, — заговорив по паузі Севілла. — Маю одне запитання: те саме, що ставлю сам собі й ви самі собі ставите протягом трьох тижнів. Ми втратили контакт з Іваном. Що ми, на вашу думку, маємо зробити, аби його відновити?

Всі довго мовчали. Відтак Боб підняв руку.

— Прошу.

— Я хочу запропонувати таке. Правду кажучи, це досить розпливчате міркування, однак кажу те, що спало мені на думку. Коли дресирують тварину, то неодмінно вживають методів заохочення й покарання. Це дозволяє людині панувати над твариною й одержувати від неї те, чого їй хочеться. Досі ми тільки заохочували Івана — годували його, пестили, дали йому Бессі. Отже, ми тільки застосовували заохочення. А чи не можна було б тепер використати покарання?

— По суті щось є варте уваги в тому, що ви сказали, — промовив Севілла. — Однак ваше міркування, скажімо просто, не практичне. — Він помовчав трохи. — Неможливо карати дельфіна. Це — тварина, сповнена гідності. Вона образиться за покарання й негайно відцурається нас. Можна навіть спитати, чи вона взагалі розглядає рибину, котрою ви її частуєте, як заохочення. Візьміть вухатих тюленів, вони надзвичайно ласі. Частуючи їх улюбленою їжею, ви можете хтозна-що заподіяти їм. Але не дельфінам. Вуд твердить, що він бачив, як один дельфін протягом цілого дня витівав циркові штуки, відмовляючись од будь-якої їжі. То з любові до вас чи з цікавості до своєї праці дельфін витівав свої штуки. Рибина, що нею ви його частуєте — зовсім інше. — Ще які є міркування?

Руку підняла Лізбета.

— Прошу, Лізбето.

— Думаю, що є тільки одне рішення. Треба забрати Івана з басейну, розлучивши його з Бессі.

Севілла уважно подивився на неї.

— Ви хочете сказати, що треба забрати Бессі з басейну, розлучивши її з Іваном, адже цікавить нас Іван.

— Так, саме так я хотіла сказати, — озвалася Лізбета. — Йолопка я, — зашарілася вона, вперше трохи збентежившись, — даруйте мені, я переплутала імена.

— Це не має значення, — не зводив з неї свого пильного погляду Севілла. — Сподіваюся, що ви не маєте антипатії до бідного Івана.

— Звісно, ні, — відказала та, — я просто помилилася. Отож, — мовила вона далі впевнено, — я гадаю, що їх треба розлучити, бо спільне життя не дало потрібного результату.

— Я міркував над цим, — повагом зізнався Севілла. — Мені здається, що всі над цим замислювалися. Але я стримуюся. Боюся, щоб розлучення не травмувало Івана.

— Ну що ж, — майже тріумфуюче сказала Лізбета, — ця травма коштуватиме йому того, щоб він відновив з нами спілкування.

Севілла насупився.

— Ви хочете сказати, що ми його примусимо дорого заплатити за спілкування, якого він не бажає?

Вперше від початку розмови Севілла розгнівався і сухо додав:

— Люди, що комусь зичать нудьгу жертвоприношення, майже ніколи самі не скуштували її.

— Це особиста нападка? — запитала Лізбета, гнівно виставивши вперед підборіддя.

Севілла з нетерпінням підняв угору руки.

— О, ні, ні, це — нападка на деякі концепції жертвоприношення. Прошу вас, киньте носити хмиз на своє вогнище, я не маю ніякого бажання його підпалювати.

Севілла відчув, що цей вислів набагато зрозуміліший йому самому, ніж Лізбеті. Так чи ні, але він добре вплинув на дівчину, бо вона замовкла.

— Я хочу наголосити ось на чому, — говорив Севілла. — Травма, якої ми завдамо Іванові, коли розлучимо з Бессі, може бути набагато серйозніша, ніж ви гадаєте. 1954 року на рибальський гачок упіймалася молода дельфінка, яку назвали Поліною. Цей гачок поранив її. Дельфінку впустили до басейну з дорослим дельфіном, який допомагав їй плавати й не приховував до неї симпатій. Рану вилікували пеніциліном, принаймні зовні здавалося, що рана загоїлася. Але за кілька місяців інфекція викликала внутрішній нарив, від чого дельфінка загинула. Після її смерті самець впав у страшний розпач. Тільки кружляв безперестанно навколо її тіла, відмовився від їжі й за три дні вмер з горя. Навіть коли ми припустимо, що Іван не вдасться до таких крайнощів, варто подумати, чи не розгнівається він на нас за те, що ми розлучили його з Бессі. Не відаю, як тоді ми зможемо відновити з ним спілкування.

Севілла трохи помовчав.

— А які інші міркування? Майкл підняв руку.

— Я зауважую, що єдиний зв’язок, який ми маємо зараз з Іваном, — це їжа, котрою частуємо його. Тільки в ті хвилини, коли підносимо двічі на день рибу, підтримується певний контакт з ним. Чи не можна спробувати використати це?

— Чудово! — вигукнув Севілла. — З вашого дозволу, я зараз уточню вашу думку, бо вона й мене непокоїть. Припустимо, що ми перестанемо давати йому їсти об одинадцятій і о вісімнадцятій годині: цим змусимо Івана шукати з нами контакту, почати самому діалог з нами, просити в нас риби. Зрозуміло, ми