Василь Махно - Дім у Бейтінг Голлов

їй мама. Увійшовши до нашої кімнати, не скидаючи мештів, упала на ліжко. Від жалю за мамою шницель застряг мені в горлі. «Мам», - спробував я відволікти її. «Завтра підемо з тобою подавати на розлучення», - усміхнулася вона вперше за ці тижні напруження, яке впало на нас.

Але завтра ми не пішли подавати на розлучення, бо з колгоспної контори задзвонили до маминої школи і переказали, що помер дідо. Я пригадав собі, як дідо сидів з сливками і перебирав їх. У грубих вельветових штанях і лавсановій сорочці, саме тоді, коли бабця з мамою залишилися у хаті, а я вийшов і став біля нього, дідо просто сказав: «Дивися, коли я помру, то я буду жити он на тій хмарці. Бачиш?» «На якій діду?» «Он на тій, що висить над школою. І я тебе ніколи не покину. Приїдеш сюди - станеш на оборі і шукай хмарку над школою. Я буду там». Ми знову їхали потягом, тепер із величезним вінком, яким мама купила на Ринку. Шелестіли пофарбовані у фіолетовий колір паперові листки і мама щораз поправляла траурну стрічку, розписану золотими буквами. Вінок заважав мені дивитися у вікно і коли потяг гальмував, - падав на маму. Ми йшли від стації по стежці через посадку. На оборі паслися вбрані в пір’я гуси. Це були останні серпневі дні. На деревах де-не-де ще висіли темно-сині перестиглі сливки, з яких витікав брунатний сік. В траву на оборі падали достиглі горіхи, відлякуючи тлустих гусей. А з неба, затягнутого дощовими хмарами, впали перші краплі важкого дощу. Дідо лежав у великій кімнаті, в якій ми збиралися на празники. Положили його на чотири дошки. Перев’язали темною стрічкою підошви - бабця сказала, щоби був рівний. Одягли у новий костюм і нові чорні шкарпетки.

До Чорткова ми повернулися на третій день після похорону і втрапили на сварку Стася з панею Ядзею. «Вкрали, курва», - розпачливо кричав Стась. «Та шо вкрали?» - питалася його пані Ядзя. «Ровер». «Та як?» «Зайшов, аби розкласти пошту... ну ровер лишив...» -виправдовувався Стась. «Крадуть усе. Злодійське місто і дідівська держава», - сказала вона. Але в душі тішилася, що Стась не матиме на чому їздити до тої курви. Ровер, яким Станіслав розвозив пошту, колись був на озброєнні польського війська. Стась казав, не виключено, що польського вояка, який утікав ровером на Заліщики, застрелили совіти біля мосту. За перших москалів ровером їздив посильний комендатури, а німці, відступаючи у березні сорок четвертого року, покинули на станції два вагони з шинелями. В одному був той ровер. І Стасів батько перший схопив ровер та й приїхав ним додому. їхнього з Ядзею батька, який казав, що все польське повинно належати їм, потім знайшли у крижаному Сереті.

Ми пожили з мамою у пані Ядзі й Стася ще тиждень.

Мама розрахувалася зі школи і виписалася з Чорткова. Домовилася зі знайомим шофером про наш переїзд. Спакувала подушки і ковдри, одяг і взяла трилітровий слоїк мармуляди від пані Ядзі.

За два дні до першого вересня ми повернулися до баби.

Я пішов до першого класу.

І на перервах, коли виходив на шкільне подвір’я, то шукав хмарку, в якій віднедавна жив мій дідо.

Соло дрозда

З весни, відколи Сюзен опинилася в госпіталі, Кванеша навіть не виходила у внутрішній дворик будинку. Цілими днями вона поралася у кількох кімнатах і спальнях, а під вечір викликала таксі і їхала відвідати хвору. За два місяці, які Сюзен не було вдома, у садку розрослася малина, а барбарис розпустив своє віття вздовж цегляного мурівцю, півтораметрова стіна якого відділяла дім від сусідового. І лише трояндова галявина буяла, ще не випалена сонцем.

З безсилим спротивом Кванеша, стоячи у вікні або вийшовши на веранду, дивилася, як рослини відвойовують своє право на життя. За літо сонце встигало пригасити навіть витривалі троянди, в яких дрозди ховалися від спеки під дрантливими тінями кущів.

З початком серпня, поламана і потовчена у автомобільному випадку Сюзен, звикла спочатку до інвалідського возика, потім до милиць, а коли крихка сила повернулася до її тіла - до палиці.

Кількамісячна відсутність була для Сюзен випробовуванням. Дім, у якому вона знала, здавалося, кожен куток і шпарину, в якому минали щасливі дні з Пітером, виростали її сини, - в одну мить став для неї чужий, заповнений спертим повітрям. Повернувшись, Сюзен сказала Кванеші повідчиняти вікна, щоби тепло, настояне на вигорілих травах і присохлих трояндах, увійшло в дім. їй вчувався рип розсохлих сходів, якими кілька разів на день виходила і сходила Кванеша. Просила пересунути рояль чи поправити на стіні картину, наче відчувала, що інтер’єр міг хтось без неї порушити. Заходила до бібліотеки. Вмикала все світло. І пробігала очима корінці фоліантів, запам’ятовуючи що де лежить. Книжок не торкалася руками - тільки сиділа у кімнаті, залитій світлом. Кванеша зиркала, але розуміла, що Сюзен насолоджується жирною бібліотечною тишею і мовчанням книжок.

Чоловіка Сюзен - Пітера, який був старший за неї на тридцять років, три роки тому, після кремації, сини розвіяли у внутрішньому дворику. Кванеша була переконана, що буйні кущі підживлює сам Пітер, точніше, його попіл, що перейшов у землю. Найбільше була здивована заповітом Пітера Кванеша, бо вважала, що йому як адвокатові належалося краще місце для вічного спокою, ніж садок у внутрішньому дворику. Сюзен усе виконала, згідно із заповітом, і сини підкорилися батьковій волі. Відтоді Сюзен пильнувала, щоби Кванеша навесні висаджувала квіти і підживлювала кущі, а восени підстригала віття малини і барбарису, вириваючи з корінням однорічні рослини. Коли Пітер остаточно став землею, Сюзен подумала, що смерть - це можливість переконатися в існуванні Творця. Від цієї думки їй стало легше за

Пітерове теперішнє, яке було засипане чорноземом із перегноєм, привезеним