Ріо Кундер - Panicoffski

не сподіваючися, що вона може там з'явитись. На сцені була якась незнайома джазова ґрупа. Я механічно привітався із приятелями й рушив до шинквасу. Замовив звичну пінту «Кроненбурґу» й побачив із протилежного боку засмаглу Фабі. Вона трохи смутно усміхнулася до мене, від чого мені захололо нижче спини, відтак послала сумний повітряний поцілунок. Нік крутився тут-таки поруч. Я зробив йому знак здаля, мовляв, класна засмага, на що він, як мені здалося, досить радісно розвів руками: ще б пак!

Вічність минула, поки Фабі підійшла перекинутися парою слів. «Мені тебе бракувало, але сьогодні не можу довго говорити з тобою. Сталося багато речей. Ти можеш зустрітися зранку на каву?» — проскоромовила схвильовано.

Було сонячно. Ми сиділи на терасі портуґальського ресторану Frango, вона взяла мою руку до своєї.

— Уяви, Освальдо, в передостанній день, коли вже поїхав Нік, ми випадково зустрілися з Леандром. Це сталося рано-вранці. Як і колись, я прокинулася о шостій ранку й пішла на довгу прогулянку понад пляжами Баїя джі Сантос. Там у нас до центру міста веде довгий проспект Презіденчі Вілсон. Я люблю, коли людей ще нема, неспішно йти пішки до моєї улюбленої старовинної колонійної церкви святого Антоніа Валондзького. Туди часто ходила молитися ще з раннього дитинства. І от, коли дісталася церкви десь о пів на восьму ранку, у дверях наштовхнулася на Леандра, який звідти саме виходив! Я так молила Бога весь цей час, щоб його не зустріти! Ми обидвоє отетеріли і якусь хвилину простояли, просто дивлячись одне на одного і не тямлячи, що відбулося. Потім він сказав, що таки знав про мою присутність у Сантосі: хтось зі знайомих мене бачив з Ніком; але Леандру не хотів мене турбувати. Він сказав, що радий мені й не хоче жодного зла, бо все ще кохає. Освальдо, тої миті до мене повернулося все. Я розплакалась, як немовля. Він мене заспокоював, відвів убік, дав напитися води, сказав, що весь цей час щомиті думав лише про мене. Він лаяв себе, звинувачував у всьому лише себе, казав: це — добре, що я щаслива і маю нового чоловіка, якого (так він сказав) люблю. Я відразу якось бездумно відповіла, що не люблю Ніка. Про тебе я йому нічого не казала ні тоді, ні потім. Ми домовилися зустрітися на вечерю. Пішли на суші до нашого улюбленого ресторану. Там він попросив, якщо ще щось значить для мене, дати йому ще один шанс. Він не може без мене жити. Він зовсім кинув вживати наркотики. Каже, що не мав жодної дівчини після мене. Я вірю, що це так. Я його знаю й відчуваю, коли бреше. Визнав, що був дурний з тим патяканням, наче я ніколи не зможу бути з иншим чоловіком. Він тепер знає ще більше, ніж будь-коли досі: я — найкраща жінка на світі.

— Будь-який нормальний чоловік не мав би в цьому жодних сумнівів.

— Дякую, Освальдо. Я знаю, який ти є зі мною. Ти вмієш робити так, аби я себе поважала… Так от ми довго говорили, і врешті я погодилася дати йому шанс. О, я так його люблю, Освальдо. Ти розумієш мене? Тобі це не дивно?

— Ні, не дивно, котику. То що ти збираєшся тепер робити? Повертатися до Бразилії?

— Ні, це зовсім виключено. Мені тут подобається. Я люблю Англію і не збираюся нікуди звідси їхати. Але він спитав, чи може приїхати до мене за якийсь час. Я, в принципі, погодилася. Хай приїде, поживе зі мною. Треба спробувати.

— А Нік?

— Я вчора повернулася й відразу з ним порвала. Він був дуже шокований, але я розповіла йому все про Леандра. Здається, він зрозумів. Спершу, правда, сказав щось на кшталт: «Ну от, тепер ти будеш з Освальдом». Я його насварила через це. Тому не хотіла, щоб він бачив мене з тобою вчора надто довго.

— То ти переїдеш від нього кудись?

— Так. Протягом тижня.

— Якщо хочеш, то я маю місце. Летісія якраз виїхала від мене. Каже, що їй зручніше бути ближче до університету. Видно, ми з тобою зовсім змучили її звуками «тропічного світу».

Фабі сумно усміхнулася:

— Ні, Освальдо, до тебе переїхати не можу, дякую. Ми винаймемо щось разом із Тасі з розрахунком ще на мою подругу Адріану, — вона приїздить на наступному тижні.

— To як тепер буде з нами? Тобою і мною?

— Не знаю, Освальдо. Не можу зрозуміти своїх почуттів. Мені тебе бракувало вдома. Я думала про тебе щодня. Я знаю, що так не мало б бути, але хочу тебе навіть тепер, у цю мить. Але знаю, що ми маємо витримати, бо це недобре.

— О’кей, не будемо, залишимося просто друзями. Хоча, — тут я сильно стис її руку, — я хочу тебе просто несамовито. От спробуй, — у десперації я притис її долоню до аґреґату, — бачиш, він чекав на тебе в такому стані весь час, поки тебе не було.

— Освальдо, мені подобається, що ось тепер, коли я пообіцяла Леандрові, я все-таки можу думати про тебе — иншого чоловіка, про секс із тобою, від якого навіть за наявности мого коханого я дістала б райську насолоду. Мене це збуджує. Навіть із ним я тепер вільна, я стала вільною завдяки тобі. Це ти зробив мене такою. Або, може, це в мене почалася якась мішанина в голові щодо сексу? Ти знаєш, я зовсім не сприймаю секс із тобою як щось грішне, незважаючи на Леандра. Для мене секс із тобою — це якесь ґрандіозне тілесне святкування найкращого, що є в житті. Ти мене розумієш?

— Звичайно, розумію, бо я сприймаю це так само. Щодо сексу я сенсуаліст, так би мовити.

— Що це?