Наталія Хаммоуда - Мереживо людських доль

А потім був обід. Смачний борщ із димленим порібрям розлитий у невеличкі мисочки з волошками на дні. І хліб домашній, сірий, хрумкий і пахучий, у сто разів смачніший за магазинний, натертий залишками часнику. І цибуля зелена, і бараболя, і компот із ромбамбару[44].

У хаті стояла тиша. Було тільки чути сьорбання борщу, шморгання дитячих носів, і хруст цибулі. Всі старались якнайшвидше доїсти, і показати дідові волошки на дні миски. За те дід обіцяв сюрприз. Тільки ще не сказав який.

— Ну, що, готові? — запитав дід, коли у наймолодшого із нас, Михася, закінчилась у мисці страва.

— Готові! — відповіли хором ми, перекрикуючи один одного.

— Ну, тоді на Джурин? Ану, Толю, бери ведро.

— Діду, але ж нині Іллі… — відповів найстарший Толя.

— І що? — наперед знаючи відповідь онука запитав дід.

— Як що, діду? На Іллі впав лихий з гіллі! — виголосив хлопчик.

— А що нам до него? Нас си ходит, — засміявся дід. — Нам головне, щоб він нам раків не розігнав.

— Що робите, Ясю? — відчиняючи скрипучі двері до літньої кухоньки входила Стаська.

— Аво-м, Стасю, натерла барабуль, оцукрила-м, оп’ярчила-м, осолила-м, та буду печи балабоні[45].

— О, балабоні, то таке добре. То ви так свому чоловікови добагаєте?

— Ну, він єден в мене такий любас[46]. Кому ми ще добагати?

— Правду кажете, сосідо. Правду кажете. Ви такі єго цілий вік любили. Цілісіньке село то знає, і вам памнітає. Так, яки сте вдали ви, певно ніхто би не вдав.

— Може би-м і я вже нинька не вдала. А тогди молода-м була, й дурна-м була.

— Та не в молодости діло, Ясю. То всьо в людєности. Ви такі людєна. То всі знают. І ваші діти вам то не повинні забути.

— Мені не траба, аби ми діти памнітали то, що я зробила. І не хочу, аби памнітали чого злого свому татови. Знаєте, що лиш хочу, Стасю?

— Що? — глянула на Яську сусідка.

— Хочу аби памнітали мене і тата. Не за наші діла добрі чи злі, а лиш за то, що ми є! А ще хочу, аби не опустили[47] тата, як вмру. Я лиш на сесе надіюсі, хоть і не віру, що вже так буде… Ото, й всьо, що я нинька хочу. Бо як сє роз’їхали по містах, то і додому не докличеш. Ніби й маєм дітий, а ніби й нема, — перевертаючи деруни примовляла Яська.

— Ой, як же болить. Mамінцю ріднa, як ня болить, — голосила Яська, скорчившись на лікарняному ліжку. — Чи то ще довго?

— Не довго, вже не довго. Ось побачиш, скоро обіймеш свою дитинку, і всі болі враз забудеш, — заспокоювала молоду породіллю лікарка старших років. — Усі матусі через це проходять. Не ти перша, не ти остання.

— Йой, люди, ґвавт[48]. Йой, мамінцю рідненька, — не вщухала молодиця.

— Ну ти заспокійся, — наказувала лікарка, а я піду, бо не ти одна сьогодні народжуєш. В мене ще одна жінка ось-ось народить. Дві вас сьогодні.

— Що, і її так болить? І вона так кричить? — допитувалась Яська.

— Всіх болить, дитино. Але то така наша доля жіноча — народжувати в муках. Всі так страждають, а через рік-другий за новим дитям приходять.

— Йой! Я коби єдного вродила. Більше ви мене не вздрите.

— О-о-о-о, не зарікайся, — засміялась лікарка. — Болюче, та не каюче.

Невдовзі Яська народила хлопчика, красивого і здорового. Жінка Марія із сусідньої палати також встигла народити, але не встигла натішитись материнством — померла. Хто зна, чому саме при пологах? Чому так Бог дав? Може тому, що нерадісним було те материнство для неї? Зовсім не радісним: не таке вже й велике щастя в принести батькам покидька та ще й народженого від жонатого. Але доля є доля. Та так вже буває. Багато з нас чули про такі випадки, але в цій історії є ще й та родзинка, що стала дуже гіркою для молодої матусі Яськи.

Знала Яська бакярську[49] натуру свого чоловіка. Знала його охоту до чужих жінок. Прощала і терпіла, бо вінчані вони перед Богом, а Він заповідав бути разом в радості і горі. Доля зіграла лихий жарт з Яською. Оте народжене немовля, матуся якого поперла при пологах, виявилось сином її чоловіка. Як люди казали, Іваськовим байсрючком. Та вже так сталось. Що ж тепер вдіяти? Вона б і не знала нічого, але перед смертю жінка сповістила лікарям справжнє ім’я батька дитини. А потім та звістка рознеслась по межи люди, як полова за вітром.

Яська довго не думала. Що тут думати? Дитину треба брати до себе і ростити разом із власним сином, бо те дитиня ні в чому не винне. Чоловік винен, так. А дитина? Дитина — то янгол божий. Воно нетямуще. Та й хіба ж то правильно, щоб діти відповідали за гріхи чи помилки власних батьків?

Чоловіка Яська не звинувачувала, бо нічого вже не поправити, хоча в душі горів вогонь. Він також багато чого зрозумів, і навіть став на «путь істинну». Ростили дітей разом. Різниці не робили. Навпаки, жінка віддавала більше любові чоловіковому синові, аніж власному, бо ріс хлопчик слабеньким. Часто хворів.

В селі той випадок люди сприйняли хто як. Наробила та історія багато шуму. Хто