Джон Гришем - Острів Каміно

Мерсер не пам’ятала, щоб у центрі Санта-Рози був рожевий будинок, але це не мало значення: зрештою, щороку перефарбовують якісь будинки.

Вона постукала в двері, і по той бік пролунав заливистий гавкіт кількох цуциків. Двері різко розчинилися, і перед Мерсер явилася величезна жінка й рвучко простягнула їй руку:

— Я Майра. Заходьте. Не звертайте уваги на собак. Крім мене, тут ніхто не кусається.

— Мерсер,— відгукнулася вона, потискаючи простягнуту їй руку.

— Ну а хто ж іще. Проходьте.

Коли Мерсер пішла за Майрою, собаки розсипалися на всі боки. Майра голосно вигукнула:

— Лі! У нас гості! Лі!

Не дочекавшись миттєвої відповіді, Майра сказала:

— Лишайтесь тут. Зараз я її приведу.

Вона зникла у вітальні, залишивши Мерсер наодинці з малесеньким цуциком змішаної породи, що забився під столик для в’язання й гарчав на неї, вишкіривши всі зуби. Мерсер намагалася не звертати на нього (чи неї) уваги, озираючись навкруги. У повітрі відчувався не надто приємний запах суміші застояного цигаркового диму й немитих собак. Меблі були старі й куплені, мабуть, на блошиному ринку, проте незвичні й цікаві на вигляд. Стіни були обвішані десятками кепських картин олією та аквареллю, проте на жодному з цих полотен не було зображено нічого бодай якось пов’язаного з океаном.

Звідкись із глибини будинку знов почувся Майрин крик. З їдальні з’явилася набагато тендітніша жінка й тихенько привіталася, не простягаючи руки:

— Добрий вечір. Я — Лі Трейн.

— Рада знайомству. Мерсер Манн.

— Я саме взялася читати вашу книгу. Мені дуже подобається,— Лі всміхнулася, продемонструвавши два ряди ідеально рівних зубів, щоправда, з жовтим нальотом від тютюнового диму. Мерсер давно ні від кого не чула цих слів, тому трохи розгубилась і лише після паузи зніяковіло промовила:

— О, дякую.

— Купила її дві години тому в магазині— звісно, паперову. Майра от приохотилася до своєї електронної читалки й усе читає на ній.

Мерсер уже подумала, що доведеться збрехати й сказати щось хороше про книгу Лі, але її врятувала Майра, що ввалилася назад у передпокій і одразу втрутилася в розмову:

— Он ти де. Ну що, всі подружилися, бар відкритий, і мені треба випити. Мерсер, що бажаєте?

Пам’ятаючи, що господині не п’ють вино, Мерсер відповіла:

— Зараз спекотно — я б випила пива.

Обидві жінки здригнулися, наче їх образили.

— Гаразд,— зрештою промовила Майра,— але знайте, що я сама варю пиво — і воно дещо незвичне.

— Жахливе пійло,— повідомила Лі.— Я раніше полюбляла пиво — доки Майра не завела собі пивоварню. Тепер терпіти його не можу.

— Пий собі свій ром, люба, і не буде жодних непорозумінь,— відгукнулася Майра й додала, поглянувши на Мерсер: — Це пряний ель, вісім обертів. Якщо бути необережною, можна запросто набражитися до чортиків.

— А чому ми досі стоїмо в передпокої?— поцікавилася Лі.

— Чудове питання!— похвалила Майра і, різко викинувши руку, вказала на сходи.— За мною.

Майра, жваво просуваючись коридором, ззаду нагадувала нападника в американському футболі, який прочищає собі шлях. Слідуючи за нею, вони дісталися вітальні з телевізором і каміном, у кутку якої був бар із мармуровою стійкою й повним набором напоїв.

— У нас є й вино, — запропонувала Лі.

— Тоді дайте, якщо можна, білого,— попросила Мерсер. Що завгодно, аби не брага.

Майра влаштувалася за стійкою й узялася розпитувати гостю:

— То де ви зупинилися?

— Моя бабуся, Тесса Маґрудер,— навряд чи ви її пам’ятаєте — жила в будиночку на пляжі на Фернандо-стрит.

Обидві жінки похитали головами — не пам’ятали.

— Але ім’я ніби знайоме,— зауважила Майра.

— Вона померла одинадцять років тому.

— Ми з Майрою тут лише десять, — сказала Лі.

— Будинком досі володіє наша родина, отже, в ньому я й оселилася,— пояснила Мерсер.

— На який час?

— Думаю, на кілька місяців.

— Хочете завершити книгу, чи не так?

— Або почати нову.

— О, як я: вас розумію, — зітхнула Лі.

— То ви маєте контракт на книжку, яку зараз пишете?— запитала Майра, брязкаючи пляшками.

— Боюся, що так.

— Та за це ще треба бути вдячною.