Джон Гришем - Острів Каміно

активісткою, бо терпіти не могла всіляких зборів — це було, до речі, ще однією причиною триматися подалі від кампусів і факультетів. Вона в’їхала в місто і, поволі рухаючись Мейн-стрит у потоці інших автівок, минула Кейблів книжковий магазин і сусідній «Прованс у Ноель». Припаркувавшись у провулку, вона знайшла невеличку перекусну зі столиками у внутрішньому дворі. Після неспішного й тихого обіду в затінку Мерсер, змішавшись із туристами, прогулялася магазинами одягу, проте нічого не купила. Тоді попрямувала до гавані та якийсь час дивилася, як приходять і відходять судна. Вони з Тессою приходили сюди зустрічати свого друга-моряка Портера, який мав дев’ятиметровий шлюп і завжди прагнув їх на ньому покатати. Дні, коли вони вирушали в такі плавання, тяглися дуже повільно, принаймні для Мерсер. Вона пам’ятала, що вітер неодмінно був заслабким, і вони пеклися на палубі. Вона завше намагалася сховатися в каюті, але там не було кондиціонера. Дружина Портера померла від якоїсь страшної хвороби — Тесса казала, що він ніколи про це не згадував у розмовах і що до Флориди він переїхав, тікаючи від спогадів. Тесса завжди казала, що в нього найсумніші очі на світі.

Мерсер ніколи не винила Портера в тому, що сталося. Тесса любила виходити з ним у море й знала про ризики. Вони ніколи не відпливали настільки, щоб не бачити берега. Здавалося б, приводів для хвилювання не було.

Ховаючись від спеки, Мерсер зайшла в ресторан у гавані й випила в порожньому барі склянку чаю з льодом. Вона видивлялася на воду й спостерігала за поверненням фрахтового катера з уловом золотої макрелі й чотирма задоволеними червонолицими рибалками. Кілька гідроциклів рвучко рвонули на глибину, не зважаючи на знак «не здіймати хвиль!». Потім від пірса поволі відійшов якийсь шлюп. Він був схожого розміру й кольору з яхтою Портера, а на палубі були двоє: літній чоловік за штурвалом і дама в солом’яному капелюсі. На мить вона здалася Мерсер Тессою, що сиділа собі з келихом в руці, мабуть, даючи якісь непрохані поради капітану. На якусь мить Тесса знов була жива. Мерсер дуже захотілося опинитися поруч із нею, доторкнутися, разом над чимось посміятися. Їй підкотив клубок до горла, і видіння розсіялося. Вона розглядала яхту, доки та не зникла, а тоді розрахувалася за чай і пішла з гавані.

Незабаром Мерсер спостерігала за Брюсовою книгарнею, влаштувавшись у кав’ярні навпроти. Великі вітрини, заставлені книжками, вивіска з анонсом автограф-сесії чергового автора. Двері практично не зачинялися: постійно хтось або входив, або виходив. Повірити, що в підвалі у якомусь сховищі зберігаються рукописи, було неможливо. А те, що вона, Мерсер, мала якось посприяти їх вилученню, видавалося ще абсурднішим.

Елейн радила Мерсер триматися подалі від магазину й чекати, доки Кейбл сам на неї не вийде. Однак тепер Мерсер була сама собі шпигунка й діяла на власний розсуд, хоча досі геть не визначилася, що робитиме. Не було нікого, хто давав би їй вказівки. Ба більше, не було навіть плану як такого. Мерсер просто кинули в бій, і тепер вона мала пристосовуватися на льоту й імпровізувати. О п’ятій пополудні чоловік у костюмі з легкого льону й краватці-метелику — поза сумнівом, Брюс Кейбл — вийшов із магазину й попрямував на схід. Дочекавшись, доки він зникне з поля зору, Мерсер перетнула дорогу й уперше за багато років увійшла в «Бей-Букс». Вона не могла згадати, коли саме навідувалася сюди востаннє: здається, років у сімнадцять чи вісімнадцять, і була тоді на машині.

Мерсер поводилася так, як і в будь-якій іншій книгарні: спершу повешталася магазином, доки не дісталася до стелажів із художньою літературою, тоді дійшла за абеткою десь до середини відділу — до літери «М» — і перевірила, чи нема в інвентарі однієї з її книг. Вона всміхнулася, знайшовши екземпляр дешевого видання «Жовтневого дощу». «Музики хвиль» не було, але цього й варто було очікувати. Після того, як минув тиждень із публікації цієї збірки, Мерсер жодного разу не бачила її в книгарнях.

Після цієї маленької перемоги вона повільно побродила магазином, вдихаючи запахи нових книжок, кави й ледь уловимий аромат люлькового тютюну. Вона була в захваті від провислих полиць, стосів книжок на підлозі, старовинних килимів, стелажів із виданнями в паперовій обкладинці й барвистого відділу з бестселерами зі знижкою в двадцять п’ять відсотків! Потім походила Залою перших видань — гарному, обшитому панелями приміщенню з відчиненими вікнами й сотнями дорогих книжок. У перекусній нагорі Мерсер купила пляшку мінералки й вийшла на терасу, де відвідувачі пили каву й коротали час. У дальньому кінці стояв повнуватий чоловік і курив люльку. Мерсер погортала туристичний буклет острова, позираючи на годинник.

За п’ять шоста вона пішла вниз, де побачила біля каси Брюса Кейбла, який розмовляв із клієнтом. Мерсер дуже сумнівалася, що він її впізнає. На суперобкладинці «Жовтневого дощу» була її чорно-біла фотографія, але тому виданню було вже сім років, і жодного прибутку його магазину воно не принесло. Утім, «Бей-Букс» було включено до її перерваного туру, а про Кейбла відомо, що він читає книги всіх авторів, які до нього приїздять, а до того ж імовірно, що він знає про її коріння на острові, і, напевно, вирішальну роль, принаймні в очах Брюса, мало те, що вона була привабливою молодою письменницею. Усе це ніби свідчило на користь того, що він таки її помітить.

Але він не помітив.

II

Еш-стрит проходила за квартал на південь від Мейн-стрит. Потрібний будинок знаходився на перетині з П’ятою вулицею й був старовинним особняком із двоскатними дахами й двоповерховими верандами з трьох боків. Пофарбовано його було в м’який рожевий колір із синьою окантовкою навколо дверей, віконниць і веранд. Маленька табличка над вхідними дверима повідомляла: «ВІКЕР-ХАУЗ, 1867».