Алессандро Кампі - Муссоліні

стримати розпад і розщеплення масових суспільств. Численні спостерігачі зазначали, що домінуючими рисами цього періоду європейської історії, розпочатого після завершення Першої світової війни, були концентрація політичної влади, зменшення свободи вираження поглядів, націоналізація економіки та небувалі організаційні форми політичного консенсусу.

Треба визнати деякі історично-культурні особливості в муссолінівської концепції диктатури як найбільш слушної політичної формули тієї доби, як форми організації влади, що була здатна (на думку Муссоліні) подолати слабкості парламентської демократії, сприяти відродженню національної спільноти, дійсно інтегрувати народні класи до політичного життя. В реальності тяжіння Муссоліні до одноосібної та абсолютної влади походило – окрім авторитарного темпераменту та певного «духу часу» – від оригінальної суміші мотивів і настанов, впливів та історичних прецедентів, що в різний спосіб перепліталися між собою. Спочатку згадаймо про схильність до урядів «народного здоров’я»: типова якобінсько-революційна, а надто повстанська, мілітаристська й бланкістська традиція, що доволі міцно вкоренилася в муссолінівській політичній культурі. Потім – відлуння гарібальдійської традиції й авторитарних, мілітаристських і популістських лівих настроїв періоду Рісорджименто, політично більш схильних до диктатури, ніж до представницького уряду, для яких Муссоліні був незаконнонароджений, проте надійний і притомний спадкоємець («між гарібальдійською традицією, що становить славу й гордість Італії, та діяльністю чорно­сорочечників не тільки не було протистояння, а, навпаки, простежувалась історична та ідеологічна спадкоємність»)1. Також згадаймо класичну риторику навколо диктатури у політичному устрої республіканського Риму, але тепер уже в рамках націоналістичної моделі: за підтримки самого Муссоліні апелювання до диктатури стало поширеною практикою в політико-юридичній культурі Італії на початку століття (у бесідах із Людвігом можна знайти блискучий обмін жартами: «“Диктатура – це такі типові італійські ліки?” – продовжив я. [...] – “Цілком імовірно. Ми завжди були країною непересічних особистостей. У Давньому Римі у нас було понад сімдесят диктатур – одна за одною”»)2. І врешті-решт – це досвід, що вистиг у спазматичні роки Першої світової, коли ідеї диктатури вирували у повітрі на правах спадкоємності італійської політики (влітку 1917 року тодішній лідер інтервентистів поряд з іншими політичними діячами брав участь у подіях, що мали призвести до запровадження військової диктатури генерала Кадорни).

Але парадокс диктатури полягає в тому, що в епоху великих масових подій і поширення принципу народного самоврядування вона повинна удавати демократію, бути легітимізованою з самих низів, аби справити враження «справжньої демократії» – як це в реальності трапилося з італійським фашизмом. Бурхливу європейську історію періоду між двома війнами можна розглядати не тільки як смертельне зіткнення між диктатурами (авторитарними й тоталітарними) та кризовою демократією, але й як радикальне і згодом неминуче конфліктне протистояння двох протилежних концепцій політичної демократії: з одного боку, представницька плюралістична, прагматична та ліберальна концепція, заснована на виборчій системі, на існуванні партій і політичних прав («демократія індивідуумів»), з іншого – абсолютистська, догматична та інтеграційна концепція, в основі якої – безпосередність відносин «лідер/маси» та відмова від представницької ролі парламенту («демократія народу»). Якщо ми стверджуємо, що фашизм був неліберальним диктаторським режимом, який спирався на придушування конституційних свобод і партійного плюралізму, треба також визнати й той факт, що в політичній та теоретичній площині він претендував на роль демократичного уряду в своєрідному антиліберальному й водночас антиіндивідуалістському форматі з власним поглядом на відносини між елітою та народом. Це можна визначити як «тоталітаристську демократію»3, іншими словами, як демократію, в основі якої перебуває абсолютистська концепція політики, посилення ролі «громади» та «нації», відмова від критерію індивідуального представництва в парламенті, сприйняття соціуму з позицій органіцизму та ієрархічності, домінування міфологічного мислення, присутність «харизматичного лідера», який уособлює легітимність політичного порядку в цілому і до якого народні маси прив’язані майже релігійними стосунками4.

Декілька разів Муссоліні представляв свій рух як прояв «справжньої демократії». Наприклад, у «Доктрині фашизму» від 1932 року:

фашизм [...] є найщирішою формою демократії, якщо народ, як це має бути, народився якісно, а не кількісно [...]

Фашизм не визнає в демократії абсурдну надуману брехню про політичну рівність і звичку до колективної невідповідальності, а ще міф про щастя та невпинний прогрес. Але демократію можна розуміти інакше, тобто не завжди демократія означає відкидання народу на самісінькі межі держави, і саме фашизм ми визначаємо як «організовану, централізовану, авторитарну демократію»5.

Аналогічну думку він висловив у листопаді 1936 року:

Настав час припинити протиставлення фашизму і демократії [...], коли існує країна, де була здійснена справжня демократія, і ця країна – фашистська Італія6.

Муссоліні був переконаний, що тільки через найкоротший шлях «організованої, централізованої, авторитарної демократії» – а саме завдяки легітимізованій формально демократичним шляхом диктатурі – можна сприяти доступу мас (як політично однорідній реалії) до національної політичної сцени та їхньому примиренню з державою, яку вони так довго сприймали чужою, якщо не ворожою до себе. Йшлося про справу «інтеграції» та «демократизації», яку Муссоліні декілька разів подавав як безперечну заслугу фашизму, наприклад, протягом відомої «доповіді на Вознесіння» в травні 1927 року: 

У цій державі від 1922 року пролетаріату – що я кажу?! – народу в цілому нібито не існувало, він ухилявся від [служби в] армії, ставився до держави вороже.

Сьогодні ми сповіщаємо світ про створення унітарної італійської держави від Альп до Сицилії. Ця держава позиціонує себе як сконцентрована, організована, унітарна демократія, в якій народ відчуває себе активним і вільним. Отже, панове, або ви впускаєте народ у цитадель держави і він її захистить, або ж він залишиться за бортом і тоді повстане проти неї7. 

Дослідникам варто уважніше поставитися до справжнього історичного значення цієї аргументації вкупі з пропагандою та риторикою, адже саме тут криється пояснення (принайм­ні основ­не), чому впродовж майже двадцяти років найширші верстви італійського суспільства приєднувалися до фашистського режиму і самого Муссоліні та підтримували їх, бодай пасивно.

Народження диктатури 

Відколи муссолінівська диктатура набула рис справжньої диктатури: політичної, ідеологічної, державної, не тільки особистісної та тимчасової («Щодо мене, звичайно, я прийшов не тільки для відновлення порядку»)?8 З якого моменту йдеться про фашистський «режим» у прямому значенні? Якою мірою та відколи перед Муссоліні та фашизмом постала мета затиснути італійське суспільство у «тоталітарні» рамки?