Алессандро Кампі - Муссоліні

сенсі епізод порівняно з кризою державотворчих форм і диктату з боку держави. Якщо існував якийсь сенс у цьому безладному параді сквадристів і добровольців, то це демонстрація того, наскільки чужою була для них система цінностей парламентської демократії. Це скоріше підтвердження того, що ліберальна держава перетворилася на порожнє лушпиння, нездатне обстоювати власні інтереси навіть за допомогою сили, тому цей похід символізував собою потужний ривок і початок радикально нового політичного циклу.

Примітки 

1 V.E. Orlando, Discorsi parlamentari, Roma, 1965, vol. IV, p. 1435.

2 Див. R. De Felice, Intervista sul fascismo (1975), Roma-Bari, 1997, pp. 30-31.

3 G. Bottai, Diario. 1935–1944 (1982), ред. G.B. Guerri, Milano, 1996, p. 47.

4 Там само, p. 41.

5 Mussolini, Opera omnia, vol. VI, p. 288.

6 Там само, p. 367.

7 Там само, p. 166.

8 S. Panunzio, Il lato teorico ed il lato pratico del socialismo, in «Utopia», 15-31 maggio 1914.

9 Mussolini, Opera omnia, vol. VI, pp. 402-403.

10 Mussolini, Opera omnia, vol. VII, p. 40.

11 R. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, Torino, 1965, p. 287.

12 Mussolini, Opera omnia, vol. VII, pp. 196-197.

13 Там само, p. 376.

14 Mussolini, Opera omnia, vol. X, pp. 140-141.

15 Там само, p. 141.

16 Там само.

17 Там само, pp. 141-142. (Виділення курсивом наше.)

18 Там само, vol. XI, pp. 270-272.

19 Там само, p. 470.

20 Там само.

21 Там само, p. 471.

22 Цит. за De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 459-460.

23 Mussolini, Opera omnia, vol. XII, pp. 309-310.

24 Там само, pp. 310-311.

25 Повний текст програми див. De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., pp. 742-745.

26 Mussolini, Opera omnia, vol. XIII, pp. 218-220.

27 Там само, p. 218.

28 «Avanti!», 18 novembre 1919.

29 N. Valeri, D’Annunzio davanti al fascismo, Firenze, 1963, p. 19.

30 De Felice, Mussolini il rivoluzionario, cit., p. 558.

31 Там само.

32 Про фашизм як late-comer (гість, що прийшов на шапкобрання. – Прим. перекл.), як запізніле явище, що виникло всередині політичного, масштабно структурованого простору, див. J.J. Linz, Lo spazio politico e il fascismo come late-comer, in S.U. Larsen, B. Hagtvet e J.P. Myklebust (ред.), I fascisti. Le radici e le cause di un fenomeno europeo, видання італійською за ред. M. Tarchi, Firenze, 1996, pp. 171-211.

33 Емоційне схвалення, інстинктивна симпатія до фашизму з боку тих верств італійського населення (військових і карабінерів, представників місцевих органів влади та загальнодержавної бюрократії, міського чиновництва), що відчували себе соціально ображеними та перебували під тиском революційної й антинаціональної пропаганди, яку вели крайні ліві соціалісти й анархісти, проявилися радше у непротидії фашизму на державному рівні, ніж у політичному проекті, створеному керівним ліберальним класом, або у свідомій класовій близькості антинародних сил.

34 Mussolini, Opera omnia, vol. XVI, p. 444.

35 Mussolini, Opera omnia, vol. XVIII, p. 419.

36 C. Malaparte, Tecnica del colpo di Stato (1931), Firenze, 1973, p. 161.

37 Див. E. Nolte, I tre volti del fascismo (1963), Milano, 1978, p. 311.

38 F. Furet, Il passato di un’illusione. L’idea comunista nel XX secolo (1995), ред. M. Valensise, Milano, 1995, p. 209.

Частина п’ята. Епоха диктаторів 
Падіння демократичних режимів

Період між двома світовими війнами – «епоху фашизму», за визначенням Ернста Нольте, – інтерпретувати з позицій європейської політичної історії можна по-різному. Наприклад, як етап, що ознаменувався війною між диктатурою та демократією – війною, яка окремими осередками спалахувала на всьому континенті і завдяки якій демократія кілька разів опинялася на межі загибелі. Долю цього протистояння, що посилилося з двадцятих років унаслідок перемоги Муссоліні, частково вирішить лише Друга світова війна, результат якої не розв’яже спор із комунізмом, що вдягнув на себе випробуваний фашизмом одяг, але переведе його в дещо іншу політико-ідеологічну та геополітичну площину.

Треба зауважити, що протягом цих майже двадцяти років у більшій частині Європи спостерігалася глибока криза демократично-парламентських режимів, а також крах багатьох із них у певній послідовності, яка в той час спостерігачам здавалася неминучою: Італія (1922), Португалія (1926), Польща (1926), Німеччина (1933), Австрія (1934), Греція, Чехословаччина (1938), Іспанія (1939). Що вже говорити, з одного боку, про величезну популярність ідеологій і рухів антидемократичного й антиліберального толку, зокрема у таких країнах, як Франція та Велика Британія, де представницькі органи влади все ж таки доводили свою доцільність, а з другого – про подальший наступ політико-воєнних диктатур (головно у Центрально-Східній ­Європі), зумовлений світовою війною заради лідерства в Європі, яку з вересня 1939 року розв’язав Гітлер.

У першій половині двадцятого століття диктатура отримала теоретичне обґрунтування навіть у провідних секторах політико-юридичної культури того часу, в різних країнах Європи вона становила не тільки об’єктивний і реально бажаний вихід з політичних і соціально-економічних конвульсій післявоєнного періоду, а й альтернативу ліберальної демократії, прийнятну з культурної та політичної точок зору через неспрацьовування (на думку прихильників) класичних представницьких механізмів, через зростання ролі держави в економіці та соціальному житті, через науково-технічний прогрес, через вимоги централізації в прийнятті рішень, притаманні невпинно зростаючим політико-територіальним структурам, через поширення історично-культурного клімату в ореолі масштабних колективних міфів і, врешті-решт, через необхідність