Віталій Тимофійович Бабенко - Дзвони зеленої Галактики

Зробив паузу зовсім так само, як і тоді, в телефонній будці, а тоді натис на кнопку дев’ятого поверху.

І сталося диво. Ліфт загув, ніби його мотори були при ньому, а не вгорі, в спеціальному приміщенні, й дрібно затрусився.

— Давай, давай! — горлав я. — Вези, я так просто від тебе не відстану!

І ліфт рушив. Але не вгору, як мені хотілося, а вниз.

“Хай буде так, — подумалося мені, — тільки б мені звідси вирватися!”

Я сподівався, що він спустить мене вниз і розчинить двері, і ми, хоч у такий спосіб, із ним порозуміємося. Однак ліфт повівся інакше. Спустився, здається, до третього поверху, знову затрусився, загув моторами і різко пішов угору.

Він мчався по шахті, набираючи швидкості. Я звалився на підлогу, з жахом відчуваючи, що він уріжеться зараз у стелю будинку й розтрощить себе й мене. Заплющився й почув, як справно й ладно запрацювали невидимі мотори. Вже пора було йому зупинитися, але він неприпинно мчав.

Я почув звук удару, мене підкинуло вгору і я ледве не буцнувся об ліфтову стелю. Але він прорвався через стіну, ніби була вона паперова, і з ревом вирвався із шахти.

Тоді всі звуки стихли. Ліфт летів у якомусь сяючому етері, який уливався до мене через щілини дверей і сліпив, аж різав очі. Я знову почав метатися по кабіні, знову лупив кулаками в двері, кричав і просив помилувати мене. Я кричав, що ні в чому не винуватий, що я, зрештою, нікому ніколи не хотів у цьому світі лиха, що я нічим не відрізняюся від інших людей, але весь цей лемент пропадав, не знаходячи відгуку. Ліфт все ще мчався з незбагненною швидкістю, входячи все глибше й глибше в ту невідому мені сяйну матерію. Тоді все в мені заціпеніло, я зморено опустився на підлогу й утомлено подумав, що сьогоднішній день може ніколи не закінчитися.

Сергій Кисельов

ПОЛЮВАННЯ НА КамАЗа

Керівництво взяв на себе начальник управління будівництвом. Він зняв з головного об’єкта гусеничний екскаватор і звелів пригнати його сюди, до соснового ліска, що якимсь дивом зберігся після прокладення під’їзних шляхів. Псуючи повітря зекономленим за квартал дизпальним, екскаватор поповз у вказаному напрямку.

Тим часом за ліском, укритим порохом по саму верхівку, зібрались теслярі-госппідрядники з домашнім шанцевим реманентом. Вони хотіли реквізувати в сусідньому колгоспі компресор, та начальник управління будівництвом заборонив це робити. Тим-то теслярі-госппідрядники кирками й ломами довбали місячної давності асфальт. З появою гусеничного екскаватора робота пішла хутчіш, і за три години котлован було викопано.

Грунт вивозили вантажівки, занаряджені в меліораторів буцімто для рекультивації. Підписуючи наряди, начальник управління будівництвом багато говорив про ресурсозбереження та безвідходну технологію.

Поки теслярі-госппідрядники рубали молоді сосни, очищали стовбури від пороху й робили з них над ямою настил, за двісті метрів до розвилки доріг, де стояв стовп з табличкою “Громадський інспектор ДАІ”, було відряджено начальника відділу постачання. Він начепив на рукав сірого від пороху піджака червону пов’язку й почав спрямовувати приватні “Жигули” в об’їзд.

Як тільки теслярі-госппідрядники закінчили лаштувати настил, з будови прибув самоскид зі щебінкою. Водій висипав її біля котлована, а бригада шляховиків вкрила нею настил, згори поклала тонкий шар асфальту й розрівняла його ручним катком.

Коли впала темрява, все було готове. Начальник відділу постачання залишив пост громадського інспектора ДАІ й разом із теслярами-госппідрядниками заховався в засідці. Небавом сюди прийшли з сімейних гуртожитків жінки й діти. Хоч як заперечував начальник управління будівництвом, спекатись їх не вдалось.

Аж ось удалині почулося важке гурчання. Це був КамАЗ. Цар міжселищних доріг та гірських кар’єрів, він гасав тут щоночі в пошуках здобичі. Це була мічена його вихлопними газами територія, що її не насмілювався перетнути вночі жоден інший транспортний засіб. Тремтіла земля, і теслярі-госппідрядники, ховаючись за соснами, міцніше стискали шанцевий реманент.

Раптом КамАЗ пригальмував, неначе почув запах людини, й, ввімкнувши дальнє світло фар, кинувся до пастки. Почувся хруст настилу, що ламався, й вантажівка-гігант провалилася в яму.

Мисливці, очолювані начальником управління будівництвом, повискакували зі своїх схованок. Сторожко наблизились до краю ями, де бився все ще сильний КамАЗ. Він натужно ревів двигуном, увімкненим на третю швидкість, і з-під його велетенських коліс вилітали грудки чорнозему.

Згори в КамАЗа почали жбурляти важелезними кам’яними брилами. Діти розмахували за спинами дорослих гайковими ключами від велосипедів.

Лише після того, як машиніст гусеничного екскаватора, якому була обіцяна частка здобичі (передній міст), влучив каменем по карбюратору, залізний монстр востаннє смикнувся всіма колесами і замовк назавжди.

У лункій тиші зійшов місяць. З криками, відштовхуючи одне одного, мисливці кинулись до ями. Кожен прагнув відірвати собі щонайкращий шматок. Дітям вдалося заволодіти кількома болтами та жиклерами.

Вдале полювання завершилося ритуальним танком — вальсом “Романтичний”.

Наступного дня, в понеділок, у селищі й на самій будові мало не почався армагеддон. Але в середу голова будкому рішуче поклав йому край, бо у вівторок начальника управління будівництвом звільнили з роботи за перевитрату дизпального на гусеничному екскаваторі.

Андрій Балабуха

ЧАС ЗБИРАТИ КАМІННЯ

Такого вже давно не бувало: замість восьми завантажених контейнерів нагору пішли баластні оцупки. Ганшин навіть сам собі не повірив, знову поглянув на контрольний пульт: на жаль, все правильно. Вісім… Він викликав чергового диспетчера.

— Як це все розуміти?

— Караван затримався на шість годин, Миколо Івановичу. А чекати я не міг, — в голосі диспетчера не було й найменшого сумніву у власній правоті. — Не зупиняти ж Колесо…

— Безумовно. — Ганшин помовчав, чекаючи, доки вляжеться злість. — Безумовно. Ось тільки — хто за це повинен відповідати?

— Річковики. Запізнилися — хай і відповідають.

— Ну, а ви? За просуванням каравану стежили? Квапили їх? Ви резерв контейнерів передбачили? Адже на те ви й диспетчер. І відповідальність лежить на вас. (“А з річковиками буде окрема розмова, — подумав Ганшин, — обов’язково буде, і дуже неприємна, але про це, друже мій, тобі знати геть не обов’язково…”) Зрозуміло?

— Зрозуміло, — озвався диспетчер, і цього разу в тоні його звучала цілковита безнадія: він уже мав досвід, в таких випадках сперечатися з Ганшиним — ніби проти вітру плювати. — Дозволите йти?

Ганшин мовчки кивнув.

Декілька хвилин він просто сидів, зосереджуючись, потім надиктував графік на завтра і вже зібрався йти геть, але раптом згадав про Бертенєва і знову надовго закляк в задумі… Ну, навіщо це йому здалося, навіщо ворушити старе, те, що відболіло й померло? Навіщо?

Ганшин вийшов з кабінету, попрощався з секретаркою