Олександр Дюма - Три мушкетери

— Кепсько, пане, кепсько, — відповів голос, в якому юнак упізнав голос Планше; бо, розмовляючи сам із собою, як це роблять дуже заклопотані люди, Д'Артаньян увійшов до під'їзду свого будинку, в глибині якого були сходи, що вели в його кімнату.

— Чому кепсько? Що ти хочеш сказати цим, дурню? — спитав Д'Артаньян. — Що сталося?

— Безліч прикростей.

— Яких?

— Перш за все, арештували Атоса.

— Арештували! Атоса! Арештували! За що?

— Його застали у вас; вирішили, що це ви.

— Хто його арештував?

— Сторожа, яку привели ті самі люди в чорному, що їх ви прогнали.

— Чому ж він не назвав свого імені? Чому не сказав, що зовсім непричетний до цієї справи?

— Він не хотів цього робити, пане; навпаки, він підійшов до мене й мовив: «Зараз треба бути на волі саме твоєму панові, а не мені, бо йому відомо все, а мені нічого. Вони гадають, що арештували Д'Артаньяна, а він тим часом скористається з нагоди й діятиме; через три дні я скажу, хто я такий, і їм доведеться мене звільнити».

— Молодець, Атос! Благородне серце, — прошепотів Д'Артаньян. — Впізнаю тебе в цьому вчинкові!.. То що зробили поліцейські?

— Четверо повели пана Атоса невідомо куди — до Бастилії чи до Фор-Левека[88]; двоє залишилися з людьми в чорному, які все перевернули й забрали всі папери. Нарешті, ще двоє чатували біля дверей; потім, коли все скінчилося, вони пішли, залишивши будинок порожнім, а двері незамкненими.

— А Портос і Араміс?

— Я їх не застав; вони ще не приходили.

— Але вони можуть з'явитися з хвилини на хвилину! Сподіваюсь, ти переказав, що я на них чекаю?

— Звичайно, добродію.

— Ну, то лишайся тут; якщо вони прийдуть, розкажи їм усе, і хай вони зачекають на мене в шинку «Соснова Шишка». Тут для них буде небезпечно — за будинком можуть стежити. А я біжу до пана де Тревіля, розповім йому все і прийду до них у шинок.

— Слухаю, пане, — сказав Планше.

— Ти не боїшся тут залишатись? — запитав Д'Артаньян, повертаючись назад, щоб підбадьорити слугу.

— Будьте певні, добродію, — відповів Планше, — ви ще не знаєте мене; я вмію бути хоробрим, коли схочу, головне — це захотіти. До того ж, я пікардієць.

— Отож, вирішено, — мовив Д'Артаньян, — ти радше даси себе вбити, ніж залишиш свій пост.

— Так, добродію, бо немає на світі нічого, чого б я не зробив, щоб довести вам свою відданість.

«Гаразд, — подумав Д'Артаньян. — Здається, метод, шо його я вжив до цього лобуряки, справді підходящий; треба буде принагідно користуватися ним час від часу».

І з усією швидкістю, на яку були здатні його стомлені за день ноги, Д'Артаньян подався на вулицю Старого Голубника.

Пана де Тревіля не було вдома. Його рота відбувала варту в Дуврі; він був там разом зі своїми мушкетерами.

Пана де Тревіля треба було побачити обов'язково; слід було повідомити його про те, що сталося. Д'Артаньян вирішив спробувати пройти в Дувр. За перепустку йому мала правити форма гвардійця роти пана Дезессара.

Він спустився вниз по вулиці Птіз-Опостен, вийшов на набережну й попрямував до Нового мосту. Він хотів було переплисти річку на поромі, але, підійшовши до берега й сунувши руку в кишеню, переконався, що йому нічим буде заплатити.

Простуючи вулицею Генего, Д'Артаньян раптом побачив, як з вулиці Дофіна хутко вийшло двійко перехожих, і зупинився, вражений.

Це були чоловік і жінка.

Жінка статурою нагадувала пані Бонасьє, чоловік дуже скидався на Араміса.

Крім того, жінка була закутана в довгий чорний плащ, обрис якого Д'Артаньян добре запам'ятав біля віконниці на вулиці Вожирар та біля дверей на вулиці Лягарп.

Більш того — чоловік був вбраний у мушкетерську форму.

Каптур на голові жінки був опущений, чоловік тримав перед обличчям хусточку; така подвійна завбачливість свідчила про те, що обоє були зацікавлені, аби їх не впізнали.

Вони зійшли на міст; Д'Артаньян теж мав іти мостом, оскільки поспішав до Лувру; отже, юнак рушив за ними.

Не ступив Д'Артаньян і двадцяти кроків, як остаточно переконався, що перед ним — пані Бонасьє та Араміс.

В його серці знову спалахнули ревнощі.

Він був двічі обдурений — і другом, і жінкою, яку вже палко любив. Пані Бонасьє присягалась йому всіма святими, що не знає Араміса, і от за чверть години він бачить її під руку саме з Арамісом.

Д'Артаньянові й на думку не спало, що він знайомий з гарненькою галантерейницею лише якихось три години, що вона нічим йому не зобов'язана, хіба що подякою за порятунок од людей у чорному, які хотіли забрати її з собою, і що вона нічого йому не обіцяла. Юнак почувався ображеним, обдуреним, осміяним; він почервонів як жар і вирішив усе з'ясувати.

Чоловік і жінка помітили, що їх хтось переслідує, і наддали ходи. Д'Артаньян обігнав і перестрів їх тої миті, коли вони вже підійшли до мосту, перед яким стояла яскраво освітлена ліхтарем статуя Самаритянки[89].

Д'Артаньян заступив їм дорогу, і вони зупинилися.

— Що вам потрібно, добродію? — спитав, відступивши на крок, мушкетер, з іноземного акценту якого Д'Артаньян збагнув, що принаймні в одній частині своїх припущень він помилився.

— Це не Араміс! — вигукнув він.

— Ні, добродію, не Араміс, і, судячи з ваших слів, я бачу, що ви маєте мене за іншого, а тому дарую вам.

— Ви мені даруєте? — спитав Д'Артаньян.

— Так, — відповів незнайомець. — І коли у вас немає до мене справи, дозвольте нам пройти.

— Ви маєте рацію, добродію, — сказав Д'Артаньян, — у мене немає справи до вас, але у мене є справа до пані.

— До пані!? Але ви її не знаєте, — заперечив незнайомець.

— Ні, добродію, я її знаю.

— О! — вигукнула з докором пані Бонасьє. — О, добродію! Ви присягалися честю військового й дворянина; я сподівалась, що вам можна довіряти.

— А ви, пані, — знічено відказав Д'Артаньян, — ви мені обіцяли…

— Ось моя рука, добродійко, — сказав іноземець, — і ходімо далі. Але оглушений, розгублений, вражений усім тим, шо сталося, Д'Артаньян, схрестивши руки на грудях, так і стояв перед мушкетером та пані Бонасьє.

Мушкетер ступив на два кроки вперед і рукою відсторонив Д'Артаньяна.

Д'Артаньян відскочив назад і вихопив шпагу.

В ту ж мить незнайомець вихопив свою.

— В ім'я неба, мілорде! — вигукнула пані Бонасьє, кидаючись між бійцями й голими