Анджей Сапковський - Вежа блазнів

— Далі.

— Так от, саме цей лицар-прибулець — який, до речі, не виявив у присутності єпископа ні покірності, ні навіть збентеженості, — здав реляцію у справі розслідування вбивства панів Барта з Карчина і Петера фон Беляу. І така була та реляція, що його велебність суфраган у якийсь момент не стримався і почав сміятися…

Отто Беесс мовчки звів брови.

— Мовив той лицар, що винні євреї, позаяк поблизу місць обох злочинів було чути foetor judaicus, притаманний юдеям сморід… Щоб цього смороду позбутися, жидовини п'ють, як відомо, християнську кров. Тож убивство, продовжував прибулець, не зважаючи на те, що велебний Тильман реготав до кольок, має ознаки ритуального, і винних слід було б шукати в найближчих кагалах, особливо в бжегському, позаяк рабина з Бжега якраз тоді й бачили в околицях Стшеліна, до того ж у товаристві молодого Рейнмара де Беляу… Того, якого знає ваша велебність…

— Знаю. Кажи далі.

— На таку заяву велебний суфраган Тильман заявив був, що це казка, що обидва вбиті загинули від мечів. Що пан Альбрехт фон Барт був великої сили воїн і природжений фехтувальник. Що ніякий рабин, чи з Бжега, чи звідки б то не було, не дав би собі ради з паном Бартом, навіть якби вони билися талмудами. І знову взявся реготати до сліз.

— А лицар?

— Сказав, що якщо не євреї убили шляхетних панів Барта і Петера де Беляу, то це зробив диявол. Що, в підсумку, на те саме виходить.

— І що на це єпископ Конрад?

— Його достойність, — відкашлявся клірик, — поглядом спопелив велебного Тильмана, незадоволений, видно, його веселощами. Й одразу ж промовив. Вельми суворо, серйозно й офіційно, а мені наказав це записати…

— Припинив розслідування, — випередив канонік, дуже повільно вимовляючи слова. — Просто припинив розслідування.

— Достоту так, от ніби ви при цьому були. А велебний суфраган Тильман сидів і словом не озвався, але вираз на обличчі мав дивний. Єпископ Конрад обміркував це і сказав, та гнівно так, що істина на його боці, історія це підтвердить, і що це ad maiorem Dei gloriam[163].

— Так і сказав?

— Саме цими словами. Тому не ходіть, велебний отче, з цією справою до єпископа. Ручаюся, нічого не доможетеся. А крім того…

— Що «крім того»?

— Сказав той прибулець єпископу, що якщо в справі цих двох убивств буде хто-небудь втручатися, подавати петиції або домагатися продовження розслідування, то він вимагає, щоб його про це повідомили.

— Він вимагає, — повторив Отто Беесс. — А що на це єпископ?

— Головою кивав.

— Головою кивав, — повторив канонік, теж киваючи. — Ну-ну. Конрад, П'яст Олесницький… Головою кивав…

— Кивав, велебний отче.

Отто Беесс знову глянув на образ, на катованого Варфоломія, з якого вірмени здирали довгі смуги шкіри за допомогою величезних кліщів. «Якщо вірити «Золотій легенді» Якуба Ворагінського[164], — подумав він, — то над місцем муки здіймався пречудовий аромат троянд. Ще чого! Мука має дуже поганий запах. Над місцями тортур смердить, тхне, відгонить тельбухами. Над усіма місцями страт і мук. І над Голгофою теж. Там теж, голову дам на відсіч, троянд не було. Був, як влучно сказано, foetor judaicus».

— Прошу, хлопче. Візьми.

Клірик, як завжди, спершу потягнувся за гаманцем, але потім зненацька відсмикнув руку, ніби канонік подавав йому скорпіона.

— Велебний отче… — промимрив він. — Таж я не заради… Не заради нікчемних грошей… Тому лишень, що…

— Візьми, сину, візьми, — перебив з покровительською усмішкою канонік. — Я тобі вже казав, і за інших обставин, що інформатор повинен одержувати плату. Зневажають насамперед тих, хто доносить задарма. Заради ідеї. Зі страху. Від злості або ж із заздрості. Я тобі вже говорив: більше, ніж самою своєю зрадою, Юда заслужив на презирство тим, що зрадив дешево.

* * *

Погода після полудня була гарна і тепла — приємна переміна після кількох сльотавих днів. У променях сонця блищала дзвіниця костелу Марії Магдалини, блищали дахи кам'яниць. Гвіберт Банч потягнувся. У каноніка він змерз. Кімната була у тіні, від мурів віяло холодом.

Крім приміщення в будинку капітулу на Тумському Острові, препозит Отто Беесс мав у Вроцлаві будинок на Шевській, неподалік ринку, там він зазвичай приймав тих, чиї візити мали залишитися непоміченими, в тому числі, звичайно, і Гвіберта Банча. Тому Гвіберт Банч вирішив скористатися з оказії. Повертатися на Острів йому не хотілося. Було малоймовірно, щоб єпископ потребував його ще до вечірні. А з Шевської було три кроки до однієї добре знайомої клірикові пивнички за Курячим ринком. У пивничці ж можна було витратити дещицю отриманих від каноніка грошей. Гвіберт Банч свято вірив, що, позбуваючись грошей, він позбувається гріха.

Гризучи куплений на вуличному лотку прецель, він, щоб скоротити шлях, повернув у вузький провулок. Тут було тихо і безлюдно, настільки безлюдно, що з-під його ніг кинулися навсібіч налякані появою людини щури.

Тут він почув шелест пер і лопотіння крил. Озирнувся — і побачив великого стінолаза, який незграбно сідав на фриз над замурованим вікном. Прецель випав Банчеві з рук, клірик швидко позадкував, відскочив.

На його очах птах сповз по стіні, скрегочучи пазурами. Розплився. Виріс. І його постать змінилася. Банч хотів крикнути, але не зміг видобути голосу з перехопленого спазмом горла.

Там, де щойно був стінолаз, тепер стояв знайомий клірикові лицар. Високий, худорлявий, чорноволосий, вбраний у все чорне, з проникливим пташиним поглядом.

Банч знову розкрив рот — і знову не видобув з нього нічого, крім тихого хрипіння. Лицар Стінолаз наблизився плавною ходою. Підійшовши зовсім близько, посміхнувся, підморгнув і склав губи, посилаючи клірикові дуже еротичний поцілунок. Перш ніж клірик зрозумів, у чому річ, він краєм ока помітив блиск леза, що ним Стінолаз вдарив Банча в живіт; на стегна хлюпнула кров. Стінолаз вдарив удруге, у бік, ніж заскрипів на ребрах. Банч гепнувся спиною об стіну: третій удар майже прицвяхував його до неї.

Тепер він уже міг кричати, і був би крикнув, але не встиг. Стінолаз підскочив і одним широким махом перерізав йому горло.

* * *

Скорчений труп, який лежав у чорній калюжі, знайшли жебраки. Перш ніж з'явилася міська сторожа, понадбігали ще якісь торговці і перекупки з Курячого ринку.

Над місцем злочину висів жах. Жах моторошний, жах, який не давав перевести подиху, жах, від якого скручувало кишки. Жах страхітливий.

Настільки страхітливий, що ніхто так і не наважився викрасти гаманця з грошима, який стирчав у вбитого із розсіченого ножем рота, аж поки не