Анджей Сапковський - Вежа блазнів

— Це недобре, — промовив, не підводячи черепа, замислений кістяк. — Недобре.

— Авжеж, недобре, — підтвердила дівчина, яку назвали Елізою. — Це ж бо Толедо. Один із нас. А нас уже мало залишилося.

— Він хотів побалакати із мертвяком, — пояснив, з'явившись, наче з-під землі, карлик із зубами, які стирчали з-під верхньої губи. Карлик був череватий, як гарбуз, його голий живіт світився з-під закороткої пошарпаної камізельки.

— З мертвяком хотів він побалакати, — повторив карлик. — Із братом своїм, який лежить тут похований. Хотів отримати відповіді на запитання. Але не отримав.

— Отже, варто допомогти, — сказала Еліза.

— Звичайно, — сказав кістяк.

— Атож, брекекек, — сказала жаба.

Сяйнула блискавка, прокотився грім. Зірвався вітер, зашумів у траві, закрутив і сипонув сухим листям. Еліза, не вагаючись, переступила через розсипану сіль, сильно штовхнула Рейневана в груди. Той упав на могилу, вдарився потилицею об хрест. В очах блиснуло, потім потемніло, потім знову зблиснуло, одначе цього разу то була блискавка. Земля під спиною затряслася. І почала обертатися. Навколо затанцювали тіні, миготливі силуети, два кола, які по черзі крутилися навколо могили Петерліна.

— Барбело, Гекате, Гольда!

— Magna Mater.[160]

— Ей-я!

Земля під ним захиталася і нахилилася так круто, що Рейневан різко розкинув руки, щоб не зсунутися і не впасти. Ноги даремно шукали опори. Однак він не падав. У вуха врізалися звуки, спів. В очі вривалися видіння.

Veni, veni, venias,

Ne me mori, ne me mori facias!

Hyrca! Hyrca! Nazaza!

Trillirivos! Trillirivos! Trillirivos!

Adsumus, каже Персеваль, стоячи навколішки перед Граалем. Adsumus, повторює Мойсей, згорбившись під вагою скрижалей, які несе з гори Синай. Adsumus, говорить Ісус, падаючи під тягарем хреста. Adsumus, в один голос повторюють лицарі, що зібралися за столом. Adsumus! Adsumus! Ми тут, Господи, зібралися в ім'я Твоє.

Замком іде відлуння, як гучний грім, як відзвук далекої битви, як гуркіт тарана об міські ворота. І повільно завмирає в темних коридорах.

— Прийде Viator, Мандрівець, — говорить молода дівчина з лисячим обличчям і колами навколо очей, у вінку з вербени і конюшини. — Хтось відходить, хтось приходить. Apage! Flumen immundissimum, draco maleficus…[161] He питай імені, воно — таїна. З їдячого вийшло їстівне а з сильного вийшло — солодке. А хто винен? Той, хто скаже правду.

Залишаться ті, що зібралися, ув'язнені у підземеллі; вони будуть замкнені у в'язниці, а через багато років будуть покарані. Стережися Стінолаза, стережися нетопирів, стережися демона, що знищує ополудні, стережися й того, хто йде в пітьмі. Любов, говорить Ганс Майн Ігель, любов збереже тобі життя. «Ти шкодуєш? — запитує дівчина, що пахне лепехою і м'ятою. — Шкодуєш?» Дівчина нага, нага наготою невинною, nuditas virtualis. Її ледь видно в пітьмі. Але вона настільки близько, що чути її тепло.

Сонце, змія і риба. Змія, риба, сонце, вписані в трикутник. Валиться Narrenturm, вежа блазнів, розлітається на друзки turris fulgurata, уражена блискавицею вежа. Бідний блазень падає з неї, летить униз, до загибелі. «Це я той блазень, — промайнуло в Рейневановій голові, — блазень і божевільний, це я падаю, лечу в провалля, на дно».

Чоловік, оповитий полум'ям, із криком біжить по тонкому снігу. Костел у вогні.

Рейневан трусонув головою, щоб відігнати видіння. І тоді, у спалаху чергової блискавки, побачив Петерліна.

Привид, нерухомий як статуя, засвітився раптом неприродним світлом. Рейневан побачив, що це світло, немов сонячне проміння крізь діряві стіни куреня, пробивається з численних ран — у грудях, в шиї та внизу живота.

— Боже, Петерліне, — простогнав він. — Як тебе страшно… Вони заплатять мені за це, клянуся! Я відімщу за тебе… Відімщу, братику… Клянуся…

Видіння зробило різкий рух. Виразно заперечуючий, у цьому русі була заборона. Так, це був Петерлін, більше ніхто, крім батька, не жестикулював так, коли проти чогось заперечував або щось забороняв, коли сварив маленького Рейневана за пустощі або безумні ідеї.

— Петерліне… Братику…

Такий же жест, але ще різкіший, ще раптовіший і ще виразніший. Він не залишав сумнівів. Рука, що вказує на південь.

— Утікай, — озвалося видіння голосом Елізи, яка збирала кропиву. — Утікай, малий. Далеко. Якнайдалі звідси. За ліси. Перш ніж тебе поглинуть підземелля Вежі блазнів. Утікай, біжачи через гори, скачучи по пагорбах, saliens in montibus, transiliens colles.

Земля скажено заоберталася. І все обірвалося. Поринуло у пітьму.

* * *

На світанку його розбудив дощ. Він лежав навзнак на могилі брата, нерухомий і отупілий, а краплі розбризкувалися на його обличчі.

* * *

— Дозволь, юначе, — сказав Отто Беесс, канонік собору Святого Йоанна Хрестителя, препозит вроцлавського капітулу. — Дозволь мені стисло переповісти все те, що ти мені тут наговорив і що змусило мене не повірити власним вухам. Отож Конрад, єпископ вроцлавський, маючи можливість схопити за сраку Стерчів, які його щиро ненавидять, і яких ненавидить він, не робить нічого. Володіючи майже неспростовними доказами, що Стерчі причетні до кровної помсти й убивств, єпископ Конрад не робить жодних кроків у цій справі. Так?

— Саме так, — відповів Гвіберт Банч, секретар вроцлавського єпископа, юний клірик з вродливим личком, чистою шкірою і лагідними оксамитними очима. — Так вирішено. Жодних кроків проти роду Стерчів. Навіть претензій. Навіть допитів. Єпископ прийняв це рішення в присутності його велебності суфрагана Тильмана. І в присутності того лицаря, якому доручено розслідування. Того, котрий сьогодні вранці приїхав до Вроцлава.

— Лицар, — повторив канонік, не відриваючи погляду від ікони, на якій було зображено страсті святого Варфоломія, — єдиної, крім полиці зі свічниками і розп'яттям, прикраси на голих стінах кімнати. — Лицар, котрий уранці приїхав до Вроцлава.

Гвіберт Банч проковтнув слину. Ситуація, що й казати, була для нього не з найзручніших. Ніколи вона такою не була. І ніщо не вказувало на те, що коли-небудь це може змінитися.

— Отож-бо. — Отто Беесс затарабанив пальцями по столу, зосереджений, здавалося, виключно на святому, якого катували вірмени. — Отож-бо. І що ж це за лицар, сину мій? Ім'я? Рід? Герб?

— Кгм, — кашлянув клірик. — Ні імені не було названо, ні роду. Та й герба він не носив, у все чорне будучи зодягнений. Проте я його вже в єпископа бачив.

— Ну, і як же він виглядає? Щоб я не мусив тягти тебе за язик.

— Нестарий. Високий, худорлявий. Чорне волосся до плечей. Ніс довгий, наче дзьоб… Tandem, погляд якийсь такий… пташиний… Пронизливий… In summa[162], приємним його назвати важко… Але видно, що мужній…

Гвіберт Банч раптом замовк. Канонік не повернув голови, навіть не перестав тарабанити пальцями. Він знав потаємні еротичні схильності клірика. Якраз