Любомир Андрійович Дереш - Архе

абревіатура «СССР» на їхніх гермошоломах — так і війнуло філателією).

Один з усміхнених підкорювачів космосу стискав у руці листок канабісу, інший — самокрут. Під плакатом писало:

БРАТИ КАШЛЮКИ

365 DІБ У КОСМОСІ

Поруч мисткинь, за двомісним столиком розсівся юнак із намертво нахмуреним чолом. Він належав до тих типів, котрим ліньки (зимно? лячно?!) скидати головні убори в приміщенні. Він просто зсунув свою плетену шапочку з вух на чубок і перетворився на концептуальну рекламу вітчиз няних презервативів. Завдяки кудлатим бровам чувак нагадував молодого Мефістофеля на зимових вакаціях у Східному Берліні 1950 х.

Мефістофель по снобськи недбало гортав свіжу газету — їх у великій кількості можна було знайти на столику біля комина, що просікав кімнату наскрізь, наче цегляний пілон.

Згодом до нього підійшов якийсь горбун із сухою рукою і перекошеним ротом; разом вони завели жваву бесіду.

Горбун притискав скручену руку до грудей, наче грак перебиту лапу. Здоровою рукою під час розмови він виминав масну чуприну. Із сусіднього покою вийшла екстраваґантна дамулька в перуці (вибілені дреди) та великих малинових окулярах.

Там, звідки вийшла панянка, панувала атмосфера вечірки на урановій шахті: я помітив кількох членів клубу, що сиділи у затишній темряві; продимлену темряву тяли червоні та сині ліхтарики, прикріплені до голови, як у гірників.

Але картонні двері зачинилися, і щільна довершеність п’ятниці знову взяла гору. Дурманна панна легкою ходою небожительки пройшла повз і сіла поруч уже знайомої мені пари. Мадам (ізотопне сяйво огортало її зеленкуватим коконом, і я умовно прозвав її «мадам Кюрі») протягнула горбунові ручку, яку той пристрасно поцілував. Мефіс тофель посміхнувся краєчком рота і глянув просто на мене.

Непомітно штурхнув мадам Кюрі та горбуна. Ті підняли голови, подивилися на мене, переглянулись, підозріло заусміхалися, наче змовники, і почали шептатися. Час від часу хтось із них підіймав голову і дивився на мене, по чому суперечка ставала запеклішою.

Мені зробилося незручно, і я відвів очі. За хвилину вирішив перевірити, чи шепчуться надалі тамті троє.

Але всі наслухали оперу. Так само й обсервована мною трійця — в один момент вони перервали розмову (говорили тепер уже точно не про мене), а чоловіки театрально приставили пальця до вуха. На їхніх обличчя наповзло таке тремтливе блаженство, ніби вони удвох залізли в гарячу ванну. Коли арія Оксани знову перервалася, горбун і Мефістофель повернулися до бесіди. Дамулька в перуці та окулярах попивала чай, підносячи до рота філіжанку разом із блюдечком.

В Оперу зайшов іще один чоловік — як наразі, ще юнак, але божевільних чомусь легше уявляти у зрілому віці. Він окинув поглядом зал, а коли наткнувся на мене, лице його зігріла тиха усмішка аутиста дитдомівця. Він упевнено сів поруч і замовив собі зеленого чаю та вареного згущеного молока на блюдечку. Наче ненароком, він поцікавився:

— А ти по зеленому не виступаєш?

— Нє, — недбало кинув я. — Пруся тільки по чорному[24]. Юнак усміхнувся ширше і витяг з наплічної сумки великий чорний телефон старого зразка — року випуску десь так 1950 го. Ще з тамтих часів, коли дріт між слухавкою і апаратом не скручували у пружинку. На диску телефона у кожному віконечку була цифра 9. Чоловік поправив слухавку і розвернув апарат до мене. Його пальці були перепацькані йодом.

— Подзвониш? — запитав дивак.

— Кому?

— Богу.

Я сковтнув слину.

— Ну давай, — я зняв слухавку. — Переказати Йому щось від тебе?

Дивак посміхнувся.

— Скажи, у Дикого все о’кей.

Я набрав 9 999 99 99 99 — по одній дев’ятці з кожної дірки. Слухавка, як і сподівалося, мовчала.

— Алло? АЛЛО! АЛЛО! БОГ? БОГ!

Раптом у трубці щось скреготнуло, і я переляканим вигуком випустив слухавку на підлогу. Дивак (невже Дикий?!), посміюючись, поклав трубку на важіль.

— Помилився номером?

— Зайнято, — збрехав я.

— Зайнято. Гм. Потім подзвонимо. Якщо Він сам тобі не дзенькне.

Дикий нахилився через стіл і поплескав мене по зблідлих щоках. Потім вставив мені в рота цигарку і припалив. Я вдячно затягнувсь і випустив дим.

— «Прилуки». Три голосні й чотири приголосні. Гіт сезону, — прокоментував Дикий.

Я кивнув головою на знак солідарності.

— А от ти, мабуть, Дикий? — поцікавився я.

Дикий кивнув. — І у вас тут усі такі йобнуті, чи тільки ти один?

Дикий знову кивнув.

Я спробував підійти з іншого боку:

— Я хотів би зблизитися з Клубом галогенів.

— Вважай, уже зблизився. Ше якісь питання?

— Та.

Дикий підбадьорив кивком підборіддя.

— Тільки одне. ЯКОГО ХУЯ ВИ ВСІ ТУТА РОБИТЕ?!

Але моє запитання втратило увесь патос, так і не розквіт нувши в тиші Опери пуп’янками поглядів. Бо Дикий кивнув у бік сцени:

— Ти дивись, а я буду розказувати. Це Нестор.

На сцені стояв знайомий мені горбун і стискав своїми клешнями мікрофон. Я придивився уважніше: на лівій у горбуна не вистачало безіменного пальця.

Горбун підніс мікрофон до уст і повільно видихнув у нього, як це заведено робити серед сексуально стурбованих.

Він владно возніс руку над своїм горбом і залом. Я побачив його пальці — вони скидалися на сполокане дощем коріння мандраґори. Музика з патефона принишкла, світло зникло, а згори Нестора залило жовте світло.

У трубі світла крутився пил. Все інше — у темряві.

Нестор ще раз видихнув у мікрофон. Гучномовці підсилили цей млосний придих до потріскуючого шуму.

— Доброго вечора, шановні пані, — сказав Нестор таким голосом, що я розпластався на кріслі та тільки й зумів, що подумати: «Ого го!». Його логос — це голос, від якого — тепер я знаю! — мліють жінки. Таким голосом наділені виняткові. До такого голосу могли наблизитись Елвіс і Фідель, а можливо, ще й Синатра. Безперечно — але з іншого боку — Том Вейтс. Могли, але не наблизились.

Бо, як бачите, був ще Нестор.

— Доброго вечора, панове. Вам теж, пане Микольцю. — Одна з пенсіонерок кокетливо поворушила пальчиками у відповідь.

— Вітаємо вас на третьому вечорі відеоконцептів «Повак кацці».

Реакцією на те, з яким неперевершеним pronounce горбун вимовив назву фестивалю — «Пхоу уек кац цеи» — була хвиля схвальних вигуків типу «Нестор, чаду!». Нестор усміхнувся краєчком свого перекошеного рота і дав чаду:

— Надворітрава! Натравідрова!

«Ще! Ще!» — волала публіка.

— Енебенерабаквінтерфінтержаба!

Публіка завила. Я, скориставшись моментом, витягнув з горнятка вкраяну цитрину і покрадьки запхав до рота, по чому теж відчайдушно зааплодував.

Нестор затягнувся сиґаретою і, невимушено розвер нувшись у профіль, видихнув дим. До дідька, наскільки бездоганним у своєму імпровізі здався мені цей рух: контрастна світлотінь, дим і пилюка. Це обличчя — настільки потворне,