Астрід Ліндгрен - Брати Лев'яче Серце

з якої я вперше побачив Катлу. Я здригнувся, згадавши про це. Краще було б знайти якесь інше місце. Але ми не могли їхати далі. Насамперед треба було напоїти коней. Ми дали їм води, але вони не схотіли пити. Я стурбувався.

— Юнатане, з ними діється щось дивне. Ти вважаєш, що їм стане краще, коли вони посплять? — спитав я.

— Так, усім стане краще, коли вони посплять, — відповів Юнатан.

Я поплескав Ф’ялара по спині. Він лежав і дрімав.

— Який важкий день тобі випав, бідолашний Ф’я-ларе, — мовив я йому. — Але Юнатан каже, що завтра тобі буде краще.

Ми розпалили багаття так само, як і першого разу. Власне, кращого місця для ночівлі, ніж ця круча, ми б і не хотіли, якби можна було забути, що Карманяка так близько. За нами здіймались високі, нагріті сонцем скелі, що захищали нас від усіх вітрів. Перед нами круча прямовисно уривалася до водоспаду Карма, а з того боку, де міст, також стрімко спадала вниз до зеленої луки. Та лука згори здавалася зеленою латкою далеко внизу.

Ми сиділи біля багаття й дивилися, як на Прадавні Гори й на Прадавню Річку спадає сутінок. Я був стомлений і думав, що довшого й тяжчого дня, як цей, у мене ще не було в житті. З досвітку до смерку тільки кров, крик і смерть. Колись Юнатан казав, що є пригоди, яких не повинно бути, і сьогодні ми мали більше ніж досить таких пригод. День повстання. Він справді виявився довгим і важким, але тепер і йому настав кінець.

Хоч нашому смуткові ще не було кінця. Я згадував Матіаса. Мені було дуже шкода його і, вже сидячи біля багаття, я спитав Юнатана:

— А де, по-твоєму, тепер Матіас?

— У Нангілімі, — відповів Юнатан.

— У Нангілімі? Я ніколи не чув про таку країну.

— Ні, чув, — сказав Юнатан. — Ти хіба забув той ранок, коли я виїздив із Вишневої Долини й залишив тебе такого наляканого? Не пам’ятаєш, як я сказав, що коли не повернусь, то ми зустрінемося в Нангілімі? Тепер Матіас там.

І він почав розповідати про Нангіліму. Він уже давно нічого не розповідав мені, нам не було коли. А тепер сидів коло багаття і змальовував Нангіліму, наче ми знов були в місті і я лежав на канапі.

— У Нангілімі…- почав Юнатан таким тоном, яким завжди починав свої розповіді, — в Нангілімі ще й досі триває доба табірних багать і казок.

— Бідний Матіас, коли там повно пригод, яких не повинно бути, — мовив я.

Проте Юнатан пояснив мені, що в Нангілімі немає сумних і жорстоких пригод, там тепер доба радісних ігор і розваг. Там люди розважаються. Звичайно, вони й працюють, допомагають одні одним, але й розважаються, співають, танцюють і розповідають казки. Іноді вони лякають дітей справді моторошними, страшними казками про такі чудовиська, як Катла, і про таких жорстоких людей, як Тенгіл. Але потім сміються й додають: «Не бійтеся, це лише казка. Насправді такого ніколи не буває. Ніколи, принаймні в наших долинах».

— Матіасові дуже добре в Нангілімі, — сказав Юнатан. — Він має старовинну садибу в Яблуневій Долині, найкращу садибу в найкращій і найзеленішій долині Нан-гіліми. Скоро настане пора обривати яблука в його садку. Нам би треба було помандрувати туди й допомогти йому. Бо він надто старий, щоб лазити по деревах.

— Я б також був майже радий, щоб ми помандрували туди, — сказав я, бо з його слів Нангіліма сподобалась мені і я дуже тужив за Матіасом.

— От бачиш, — мовив Юнатан. — Ми могли б оселитися в Матіаса. В Матіасовій садибі, в Яблуневій Долині Нангіліми.

— Розкажи, що б ми там робили, — попросив я.

— О, нам було б добре, — відповів Юнатан. — Ми їздили б лісами, розташовувалися б на ніч у мальовничих місцях. Якби ти знав, які там ліси! І серед них повно невеличких чистих озерець. Ми могли б спинятися на ніч біля озерця, щовечора біля іншого, мандрували б собі по кілька днів і ночей, а потім знову верталися б до Матіаса.

— І допомагали б йому обривати яблука, — додав я. — Але ж тоді Софії та Урварові довелося б порядкувати долинами Нангіяли без тебе, Юнатане.

— Ну то й що? — мовив Юнатан. — Я їм більше не потрібний. Вони самі дадуть лад у своїх долинах.

Юнатан замовк, наче не мав уже про що розповідати. Ми обидва мовчали, я стомився, і на душі в мене було зовсім не весело. Хіба могла мене втішити розповідь про Нангіліму, що була так далеко від нас?

Сутінки дедалі густішали, і гори ставали темніші. Над нами літали великі чорні птахи й жалібно кричали. Все навколо навівало сум. Водоспад Карма шумів, не вгаваючи ні на хвилину, я вже не мав сили його слухати. Він весь час нагадував мені про те, що я хотів забути. Все було напоєне сумом, і здавалося, що я вже ніколи не радітиму.

Я присунувся ближче до Юнатана. Він сидів притихлий, прихилившись спиною до кам’яної стіни, і обличчя в нього було бліде. Він і тепер скидався на казкового принца, але блідого і втомленого. Бідолашний Юнатане, подумав я, тобі теж невесело. О, якби я міг хоч трохи розвеселити тебе!

Ми довго сиділи мовчки, і раптом Юнатан мовив:

— Слухай, Хрущику, я повинен тобі щось сказати. Мене відразу охопив страх, бо коли він так звертався до мене, то завжди казав щось сумне й неприємне.

— Що ти повинен сказати? — спитав я. Він провів пальцем по моїй щоці.

— Тільки не лякайся… Ти пам’ятаєш, що казав Урвар? Що найменшого омаху Катлиного вогню досить, щоб у людини відібрало руки й ноги або щоб вона померла. Пам’ятаєш, як він казав це?

— Пам’ятаю, але чого ти завів про це мову? — спитав я.

— Того, що,…- Юнатан затнувся. — Того, що омах Катлиного вогню обпік мене, коли ми тікали від неї.

У мене цілий день боліло серце від того страху і горя, але досі я не плакав. А тепер просто заридав.

— Ти знов помреш, Юнатане! — крикнув я.

— Ні, але було б краще, якби я помер. Бо я більше ніколи не зможу рухатися.

Він пояснив мені, чим такий страшний Катлин вогонь. Інколи він не вбиває відразу, а робить ще гірше. Він пошкоджує щось усередині в людини, і вона стає нерухома. Спершу цього не помічаєш, але хвороба