Сергій Володимирович Кисельов - Веселий ярмарок

кого книжка «Шило в мішку» врятувати від безсоння не могла.

Михайло Прудник

КОРОЛІВСЬКА ПРИМУЛА

У двері наче вдарила блискавка. Вони з тріском відчинилися, і на порозі став молодий спеціаліст Антон Чумаченко. Він працював у науково-дослідному інституті лише четвертий день і тому відзначався скромністю. І раптом таке віроломство!

— Усі на вулицю. Зараз... зараз буде землетрус!— важко дихаючи, притулився Чумаченко до стіни.

— Що?— видовжилися шиї у присутніх.

— Землетрус!— надтріснутим голосом повторив Антон.— Негайно залишайте приміщення! Через хвилину, може, буде пізно...

— Рятуйте! — зірвалася з місця Віра Олександрівна і кинулася до відчиненого вікна.

— Куди? — перепинив її Іван Холодар.— Восьмий поверх!

Ігор Швидун, який завжди пропускав перед собою завідуючого відділом Максима Прокоповича, цього разу хокейним прийомом відштовхнув його від дверей і перший вискочив у коридор.

— Швабрюка розбудіть!— гукали з сусіднього відділу.

— Чоловіки, пропустіть спершу дам!— благали жінки, але сильної статі у кімнаті вже не було.

— Сейф! Сейф захопіть!— наказував десь аж із сходів Максим Прокопович.

Між шостим і п'ятим поверхами у ліфті, розрахованому на чотирьох, застряло дванадцять душ.

— Ліфтера!— скандували вони.

— Не на вулиці, беріть на півтона нижче!— зауважували їм співробітники, які пробігали мимо.

Тільки Валентин Федорович Сіпало, який очолював культмасовий сектор, зупинився і переписав прізвища усіх, хто був у ліфті.

— Гм! А казали, в інституті сильних голосів немає!

Завтра о шостій вечора — усі на репетицію хору!— Сіпало сховав записника і подріботів униз.

А навколо інституту вже стояли шафи, столи, сейфи... З кабінету директора встигли винести навіть опудало сови. Заступник директора Вадим Адамович Подушечка з відомих тільки йому міркувань захопив з собою крісло.

Усі приготувалися до підземного поштовху, але землетрусу не було.

— Хто мене розбудив?— почав уточнювати Швабрюк.

— Хто посіяв паніку?— загули співробітники.

— Чумаченко!— простогнала Віра Олександрівна, яка кілька разів непритомніла.

— Звідки дані про землетрус?— оточили Чумаченька працівники інституту.

— У приймальні директора... королівська примула на підвіконні зацвіла,— затремтів голос новоспеченого спеціаліста.

— І все?!— вибухнули науковці.

— А ви хіба не знаєте, що вона цвіте тільки перед землетрусом?— здивувався Чумаченко.

— Тьху! Молоде-зелене!— сплюнув Швабрюк.— Примула розцвіла, бо завтра наш директор з відпустки повертається. Отож, готуйся. Як колезі раджу: без валідолу до нього не заходь...

— Бо він у нас... Та куди тому землетрусові,— витираючи лоба, додав Максим Прокопович.

Петро Ребро

ПІСЛЯ ВЕСІЛЛЯ

Не встигли відгриміть весільні дні,

Як запитала жінка:— Слухай, Сева,

Признайся, ти женився на мені

Тому, що в мене «Волга» татусева?

Захочеш — в Крим чи на Кавказ гайнеш,

Де кипарисів шум і хвиль зітхання...—

Той набурмосився:— Але ж... але ж

Ти зовсім забуваєш про кохання!

Воно — основа! В праці, в боротьбі

Лише воно вінчає переможця!

Клянусь, я б одружився на тобі,

Якби ти навіть мала...

«Запорожця»!

Петро Ребро

ІДЕАЛЬНА ПАРОЧКА

Яка то, боже, парочка була!

Він — Аполлон, вона — вважай, Венера.

Таким життя солодке, як халва.

Їм справжній рай — курінь а чи печера.

Він не гуляв, не відав цигарок,

Ні разу не нагримав на дружину.

На інших він не задивлявсь жінок,

А пив лиш молоко, і то — козине.

Вона ж його кохала одного

І більш нікого не хотіла знати.

Була за нього ладна і в огонь,

Хоч не приніс ні разу він зарплати.

Байдужа до нарядів і кольє,

Брів не щипала, вії не ліпила.

Не бігала в крамниці й ательє

І навіть перукарень не любила.

Воістину, жили — як голуби:

Удвох були від рання і до рання,

Удвох вони ходили по гриби,

Удвох — на риболовлю й полювання.

Не заздрили ніколи за весь вік,

Не мріяли про гарнітури спальні.

Коротше кажучи, дружина й чоловік

Не те що там зразкові — ідеальні!

Не знали, що таке скандал, гризня,

Розлучення або сімейна драма...

Гадаєте, це вигадка, брехня?

Я ж вам кажу про Єву і Адама!

Сергій Рудик

МАРАФОН

Хіба мені первина накивати п'ятами? Бігав тоді, коли доганяв, бігав і тоді, коли мене наздоганяли. Останнє, правда, дає менше морального задоволення. Фізичного також.

Тож не дивно, що й цього разу не встояв на місці. Побачив: біжать. Мабуть, група здоров'я оздоровляється. Та як мене потім поінформували, виявляється, я пристав до якогось марафону. У гурті приємно навіть бігти. Почуваєш себе оточеним теплим диханням часу, лікоть товариша відчуваєш у прямому й переносному розумінні.

Злегка, по-приятельськи штовхаю ліктем свого напарника по лінії, поки що спортивній. Давай, пропоную йому, дружити. На практиці продемонструємо високі й благородні моральні принципи. Словом, один від одного — ні на крок. І тичу свою чесну трудову руку в його спітнілу долоню. Але мій колега вирячив на мене здивовані очі й наддав пари. Я збагнув одразу різницю у рівні нашого виховання, у якості морального гарту.

Та хіба можна гудити осінь через один червивий гриб?.. Тому підшвартовуюсь до іншого попутника з вочевидь благороднішими рисами обличчя і скромнішим кроком. До цього товариша, певна річ, добираю лагідніші й благородніші слова. Так і так, мовляв, колего, нам поспішати нікуди, інтелігентні люди споконвіку відзначалися своєю вихованістю і шляхетністю. Чи не надокучило хекати? Давайте по дорозі заглянемо на чашку чорної кави. Не заперечую навіть прохолодитися коктейлем з... Можна й без «з». А коли вони бігтимуть назад, долучимося до компанії, якщо ноги носитимуть.

Здавалося б, джентльменська угода. До того ж пригощаю я. А що довелося почути у відповідь?

— Я — потенціальний бігун. Уловив?..

Як прикро розчаруватися у зовні пристойних людях. Правду кажуть, що краще знайти зернятко в ліщиновому горісі, аніж розкусити дуплистого волоського.

Та мої емоції не знаходили відповідного резонансу. Наступна кандидатура, яку я обрав, так би мовити, по одежині (якщо майку і труси можна такою вважати), також не зреагувала на мої благородні поривання. А що я пропонував? Свої послуги. Бачу, людина обливається сто сорок сьомим потом, дихає, мов ковальський міх, вибивається з останніх сил. Чіпляйся, друже, мені за шию, кажу йому, якось доберемося до найближчого населеного пункту. А там викличемо «швидку». Не залишати ж людину в біді.

— Рано спи... списуєш мене, хлопче,— ледве видавив він.— От скоро переключусь на четверте дихання і... і ще витягну на брон... бронзу.

Не знаю, на