Сергій Володимирович Кисельов - Веселий ярмарок

покарання,— кивнув він у бік шафи, де лежав пасок,— назовсім замкнутися в собі. Про це у відривному календарі писалося. Ось я візьму і замкнуся — що ви тоді з мамою робитимете?

— Гаразд,— сказав я,— ти мене переконав. Цього разу я не братиму пасок. Обмежимося іншим — ти не будеш виходити на вулицю, аж поки не вивчиш усі уроки. Затямив?

— Я затямив,— сказав син,— а от чи знаєш ти, що позбавляти дитину свіжого повітря — це не тільки непедагогічно, а й шкідливо для здоров'я? Як писав лікар у «Вечірці», такі непродумані дії батьків можуть мати трагічні наслідки. Позбавлена повітря дитина втрачає сон, апетит, худне і, може статися, потрапить до лікарні.

— Ну, тобі лікарня не загрожує, ти в мене хлопець нівроку,— не без гордості зауважив я.

— Як стверджує той лікар, хвороба підкрадається непомітно,— заперечив він.

— Що ж,— сказав я,— тоді ти на весь цей тиждень позбавляєшся солодощів. Жодної цукерки!

— Ні в якому разі,— злякано запротестував син.— Як писалося в журналі «Здоров'я», зловживання солодким так само небезпечне, як і повна відмова од нього. Хіба ти не знаєш, що солодке — це вуглеводи, а дефіцит вуглеводів в організмі порушує білковий обмін, що може призвяюти до повного розладу всіх життєво важливих функцій.

— Не троба розладу,— погодився я.— На перший раз обмежимося морозивом. Жодної копійки на морозиво не одержиш! Принаймні протягом двох найближчих тижнів.

— Тату, даремно ти так,— скрушно похитав він головою.— Ти ж бо знаєш — молоко я не вживаю, молочних продуктів типу сиру, сметани, кефіру не їм. А в молоці стільки вітамінів і елементів, без яких організм, як пише журнал «Здоров'я», не може обійтися. Тож морозиво — єдиний продукт, через який мій організм може сприймати щось молочне...

Знесилений педагогічними дебатами, я опустився в крісло і спробував зосередитися.

— А може, ми тебе позбавимо телевізора? Хоча б на кілька днів? Матимеш час, щоб краще вчити уроки,— несміливо запропонував я.

— На жаль, і цього не можна робити,— зітхнув син.— Саме в телевізійній передачі «У сімейному колі» йшлося про те, що телевізор — джерело інформації, і забороняти дітям дивитися телепередачі — означає спричиняти їхнє інтелектуальне відставання.

Не встиг я рота розтулити, як він квапливо додав:

— Те саме стосується кіно і книжок.

— То як же тебе карати? — спитав я.

— Як мене карати? — задумливо перепитав він, тицяючи кульковою ручкою в улюблений мамин кактус.— Я погортаю підшивку журналу «Сім'я і школа», здається, щось з цього приводу там було.

Михайло Прудник

МАСОВИЙ ТИРАЖ

— І це все гуморески? — перелякано глянув поверх кулярів редактор відділу прози Ірій Йосипович Круподеря, коли гуморист Антось Остюк поставив на його стіл два грушоподібних портфелі з рукописом нової збірки.

— Гуморески! — гепнувся на стілець захеканий Остюк.— Вагомий доробок — аж руки болять. І мушу зауважити — речі на рівні класиків.

— У нас тепер усі пишуть на рівні класиків,— не міг відвести погляду від портфелів Круподеря.— Усі Марки Твени й Гоголі. А хто вас читає від палітурки до палітурки? Тільки редактор.

— Чому ж, жінка прочитала, родичі,— заперечив Остюк.— Реготали до кольок в животі.

— Ага. «До кольок». Попередні ваші книжки скільки лежали на полицях магазинів?

— Це ще ні про що не свідчить! — образився Антось.— Он Гоголь, було, увесь тираж своєї першої книжки скупив. А потім які геніальні речі написав! А у мене... Ну, не буду нав'язувати свою думку. Гадаю, що з усього цього,— Остюк кивнув на два грушоподібні портфелі,— можна буде вибрати на збірку. Тут лише зміст займає два друкованих аркуші.

У редактора відділу прози полізли на лоб окуляри.

— Добре! Залишайте. Подивимося,— нарешті оговтався він.

З того дня гуморист ходив у видавництво як на роботу.

— Ну як, прочитали? — щоразу цікавився він у Круподері.— А то в мене ще на один портфель зібралося. Якщо треба — можу принести.

— Поки що не треба! Не треба! Чуєте, не треба! — гарячково махав руками редактор.

Прочитавши один портфель Остюкових гуморесок, він змарнів, втратив апетит, став похмурим і непривітним.

— Треба брати відпустку і їхати у будинок відпочинку,— вирішив Круподеря.— Бо цей Остюк зовсім мене замучить.

...Два дні редактор відділу прози насолоджувався плескотом хвиль, шелестом трав, співом пташок... А на третій — у будинок відпочинку прибув Остюк з величезним портфелем, у якому були тільки пантофлі і другий примірник рукопису.

Врешті-решт Круподеря здався, і книжку Антося поставили у видавничий план.

Та найдивніше сталося потім. На неї почало надходити стільки замовлень, що навіть деякі маститі чухали потилиці і здивовано стенали плечима:

— Незрозуміло! Незрозуміло!

Найцікавіші працівники видавництва просили у відділі прози рукопис Остюка, як вони казали, хоч на одну ніч. Але, прочитавши кілька сторінок,— засинали.

— Дива та й годі! — розводили вони руками, повертаючи Круподері рукопис.— Такий примітив — і успіх!

А тим часом книжка Остюка «Шило в мішку» вийшла у світ масовим тиражем.

Та коли щасливий гуморист вирішив придбати для себе кілька десятків примірників, щоб подарувати друзям і знайомим, виявилося, що книжок у магазинах немає.

Тепер уже дивувався Остюк:

— Ну й чудасія! То, було, невеличкий тираж роками лежав на полицях, а тут... Масовий! А книжку купити неможливо.

Остюк зблід, схуд, втратив сон.

— Невже нарешті визнали?! — день і ніч думав він.— Але ж не став я писати краще. Більшу частину творів узято з попередніх збірок.

Після двох безсонних ночей Остюк зайшов до аптеки. Не встиг він сказати і слова, як аптекарка дістала з шухляди... «Шило в мішку».

— Усе ясно. Беріть, не пожалкуєте. Позавчора одержали. Дуже дійовий засіб від безсоння.

— Ви що, насміхаєтеся? — аж затіпало Антося.— Та це ж гумор! Можна сказати — класика!

— Не знаю, що там написано, а люди хвалять,— образилася аптекарка.

— От-от! Люди хвалять, а ви...

— Беріть, беріть,— не дала йому договорити повновида жіночка, котра стояла поруч.— Дуже корисна книжка. Я так ночами мучилася, так мучилася... Яких тільки препаратів не перепробувала, не могла спати — і все. А купила нещодавно в аптеці таку книжку, дві сторінки прочитала — і хоч з гармати стріляй. Молодець автор! Велике йому спасибі!

«Це мені спасибі»,—'хотів було сказати Остюк, але вчасно прикусив язика і мовчки вийшов з аптеки.

Він був, мабуть, єдиним,