Ростислав Феодосійович Самбук - Останній заколот

— Чого так дивишся?

— Я люблю тебе! — аж просяяла Фрося,

— І я…

— Ти їж, — попросила Фрося, — їж, коханий, а я дивитимуся…

Сергій посьорбав ще та відклав ложку.

— Є розмова, — сказав.

— Поїси, тоді погомонимо, — Фрося підсунула йому миску з пампушками, й Сергій знову взявся за ложку.

Потім він умегелив повну тарілку вареників, ще теплих, щойно зварених, від них густа сметана ставала рідкою, і Сергій набирав її столовою ложкою. Наситившись, акуратно підібрав сметану з тарілки й сказав:

— Негоже тобі, Фросю, сидіти вдома.

— Це чому ж? — здивувалася. — На мені ж і город, і хата, та й хто тобі борщі варитиме?

— Я не тому, що сидиш без діла, — зніяковів Сергій, — ти в мене роботяща, й ніхто не дорікне тобі. Але ж усе життя на городі не просидиш. Учитися тобі треба, я так вважаю.

— Та школу ж закінчила.

— Школу… — закопилив губу Сергій. — Церковнопарафіяльну, ледь писати навчилася, а нам тепер усе слід знати. Навчитися, як жити!

— А як? — здивувалася Фрося. — Як усі живуть. Ось ти додому приходиш, а на тебе обід чекає, хіба погано?

— Мені добре, — ствердив Сергій, — проте не хочу, щоб ти життя на обіди поклала. Розумієш, влада наша, ну, як тобі сказати, хоче, щоб усі її громадяни, тобто ми з тобою, яких життя обходило, зробилися іншими. От я командую полком, і кажуть, добре, бачиш, бандити від нас тікають, однак усе самотужки опановую, навмання, а іноді особистим прикладом бійцям показую, і начштабу в мене не дуже грамотний, життя подекуди нам такі ребуси ставить, що ледь розв’язуємо. Так от, приїздив до пас з округу чоловік, високий чин, значить, і сказав, що мене заберуть вчитися. Не зараз, — упіймав тривожний Фросин погляд, — а коли банди розкрутимо, тобто познищуємо отаманів і заспокоїмо Полісся. Досить їм по хуторах та лісах бігати, крапка, і все. Як мух пристукнемо! — Сергій навіть ляснув долонею по столу, показуючи, як вони покінчать з отаманами. — А я от що надумав: мене на навчання заберуть, то чому б і тобі не поїхати? Тобто не хочу тебе саму лишати.

— І я не хочу сама, — відповіла Фрося твердо. — Куди ти, туди і я.

— Мабуть, до Москви.

— До Москви? — жахнулася Фрося. — То я ж не вмію по-кацапському.

— Навчишся, — заспокоїв Сергій, — і я не вмів, та б армії за рік навчився.

— Лячно. Москва, кажуть, більша за Київ, а в Києві я була, там заблукати можна.

— Люди живуть.

— Живуть, — легко погодилася Фрося. Подумала: а й правда, краще в Москві, а потім ще кудись, далі від батькових справ та остогидлого минулого. Сказала: — Я й до Москви з тобою поїду, та й всюди… І вчитися буду.

— Спочатку в школі, а потім в інститут підеш. Про ІНО чула? Інститут народної освіти. Учителькою станеш.

— Учителькою? — не повірила Фрося й щасливо засміялася. Уявила себе вчителькою: стоїть у класі перед дітьми, у довгій спідниці й білій кофті з високим коміром, зачіска також висока, й вся вона якась видовжена й сувора, але суворою тільки видається, бо хіба можна бути суворою з дітьми?

Нараз тривожна думка майнула у Фросі, вона пересіла до чоловіка, зазирнула йому у вічі й запитала, почервонівши, як недосвідчене дівча:

— А якщо у нас?.. Ну, діти?..

— Ну й що, — заспокоїв. — Будуть, у всіх бувають, і всі якось влаштовуються. У нашого комеска Жигарьова аж двоє хлопчаків, а його Маруська школу кінчає…

— Маруся Жигарьова? — Фрося згадала низеньку й не дуже вродливу жіночку, яка була в них на весіллі, й не повірила: — Вчиться?

— А чому б їй не вчитися?

— А з дітьми як?

— Крутяться вони з Жигарьовим… — невизначено пояснив Сергій.

— Мені б не хотілося, аби ти ще з дітьми крутився, — визнала Фрося. — З дітьми — то жіноча справа.

— Революція дала жінці всі права.

— Може, й дала, та негоже тобі з пелюшками порань ся. Сама якось…

— До пелюшок нам з тобою ще далеко, — безжурно мовив Сергій.

Фрося згідливо кивнула. На мить стрельнуло в серце, згадала свою мертву дитину, та відразу відігнала спогад: певне, цього й не було, так, не було в неї минувшини, й життя почалося тільки зараз — зовсім нове, цікаве й незвідане. Проте, наче спростовуючи це, грюкнули вхідні двері — повернувся батько і за звичкою пройшов не на свою половину, а просто до них. Зупинився на порозі, побачив дочку поруч з чоловіком, залишки обіду її мовив замість привітання:

— А мене нагодуєте?

— Ви у нас завжди бажаний гість, — підвівся Сергій і подав руку батькові. Він або не помітив тестевої неввічливості, або навмисне не звернув на неї уваги — підсвідомо відчував неприязнь Івана Івановича, та намагався зрозуміти його: усе життя віддав єдиній дочці, а тут з’являється якийсь молодик і забирає… Зрештою, ситуація нормальна й мільйони разів повторювана, треба притертися одному до одного, а краще справді податися кудись світ за очі, у ту ж Москву на курси червоних командирів.

— Сідайте, — заклопоталася Фрося. — Я вам борщу насиплю, а є ще вареники з сиром…

Іванові Івановичу зробилося прикро: раніше дочка варила борщ тільки для нього, а тепер реберця мегелить чужа й ненависна людина — його борщ, його дочка, до чого тут ще хтось?..

Але примусив себе навіть осміхнутися і пішов мити руки.

Фрося посадила батька навпроти Сергія, сама вмостилася між ними, наче підкреслюючи, що ділить себе між цими такими несхожими чоловіками.

— Як справи? — ввічливо поцікавився Сергій, і це дало можливість тестеві почати розмову, як задумав.

— Справи не вельми, — відповів між двома ковтками борщу, — сьогодні на селі ви господарі, завтра отаман наскочить, а наше діло вимагає спокою і сталості. Селянин і від вас, і від отамана худобу ховає, бо навчений…

— Тут ви не праві, — заперечив Сергій, — навіщо від пас ховати? Сплатив податок, маєш документ — вільно дихай…

— А він уже надихався! — не втримався від ущипливої репліки Іван Іванович. — Коли продзагони швендяли…

— Були інші обставини.

— Це ти не мені пояснюй, це ти в селі розповідай… А справжній господар вважає: про всяк випадок ховати треба від усіх. І від нас, заготівельників, виходить. Хоч ми й готівкою платимо. Й немалі гроші.

— Скоро! — пообіцяв Сергій. — Скоро все налагодиться. Розженемо отаманів, нове життя почнеться.

— Так я вам і повірив, — недобре зблиснув очима Іван Іванович. — Люди подейкують: недавно якийсь отаман поїзд зупинив і багато грошей узяв…

— Було таке, — спохмурнів Сергій. — Прогавили Таргана, от і сталося… Але ж вбили отамана, червоноармійці знищили гада, про