Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

Не дивлячись на принца, він ніс її межи скелі, і відчував вагу й ніжність, і тепло її тіла. Він торкався її востаннє в житті, і, наче на посміх, не руками, а страшними лускатими лапами… У блакитному небі висів блідий ранковий місяць. Він поставив її на вершину невисокої скелі. Звідси вона все побачить, потім легко зуміє злізти… А принц їй допоможе.

Востаннє він подивився на неї згори й гірко пошкодував, що так і не обійняв на прощання.

Неподалік нестямно заіржав лицарський кінь. Арман насилу відірвав очі від Юти й обернувся до Остіна.

Принцові вдалося приборкати коня й, тремтячи, як у пропасниці, однак слухаючись повіддя, бойова тварина волокла лицаря назустріч битві.

Арман поспішив до того місця, де дорога ширшала, де його предки трощили хребти предкам Остіна. Посеред рівного майданчика гіркою звалено було кістки й черепи — Арман дихнув, страшні останки розмело на всі боки, і сліду не лишилося. Не варто завчасно лякати принца. Потім він сів на хвіст і став чекати.

Повільно, повільно, шпортаючись і перечіпаючись, лицарський кінь вичвалав з-за скель — і зупинився, не в змозі побороти страх.

Арман сидів нерухомо, склавши крила якомога мирніше й добропорядніше. Та принців спис усе одно помітно здригався — навіть забороло його шолома здавалося блідим, мов крейда.

Остінова сокира, втім, мала вкрай страхітливий вигляд, а те, що висіло за спиною, виявилося величезною шипуватою довбнею. До сідла був приторочений ще й арбалет. Добре, подумав Арман, що принц не захопив з собою сотню лучників і гармату на лафеті. Усе ж таки шанує правила гри.

Нарешті Остін зважився на певну подобу атаки.

— Ну, ти, — почувся з-під шолома несподівано високий, майже дитячий голос, — мерзенне чудовисько… Хочеш скуштувати гартованої криці?

Красиво говорить, — подумав Арман, однак не зрушив з місця.

— Зараз одержиш, — пообіцяв Остін і примірився списом Арманові в око.

Арман не ворухнувся.

Принц дзявкнув щось жалісно-хвацьке й метнув списа — його все ж вважали добрим метальником. Арман ухилився й піймав спис броньованим плечем. Сумно дзенькнувши, відпав наконечник.

Принц позадкував. Арман пошкодував, що не може зазирнути йому під забороло.

— Ти! — крикнув Остін надсадно. — Ти! Ропуха з хвостом! Зараз ти скуштуєш!

Кінь під принцом обробився.

— Зараз побачиш… Я зараз кишки з тебе випущу! Я зараз голову твою поганючу соломою наб’ю! Я твоєю шкурою…

Фантазія підвела принца і він замовк на півслові.

Юта хвилюється, мигцем подумав Арман. Пора закінчувати.

Він розгорнув крила — кінь дико заіржав, точніше, закричав не своїм голосом, і став дибки, погрожуючи скинути незграбного у своєму залізі вершника.

Легкий, мов метелик, Арман здійнявся над головою переляканого принца і, ледь зачепивши його пазурами, скинув з сідла. Зачувши волю, відважний лицарський кінь чкурнув, аж копита замигтіли. Він тікав, гримочучи кольчужною попоною й дедалі дужче лякаючись, — йому здавалося, що крилате чудовисько його переслідує.

Принц же підхопився, стискаючи в руках величезну сокиру. Можливо, одержуючи її з рук зброярів, він справді вірив, що принесе додому відрубану драконячу голову. Зараз широке блискуче лезо здавалося йому таким же грізним, як кишеньковий ножик у руках школяра, і, щоб урятувати свою вмираючу хоробрість, він знову вигукнув:

— Ящір, смердючий ящір! Ану, підходь!

Арман прислухався до його прохання й трошки присунувся. Сокира зі свистом розітнула повітря… і до половини загрузла в кам’яне кришиво. Принц заточився, але вдержався на ногах і відразу вихопив з-за спини бойову довбню, шипасту, наче стебло троянди.

Він хоробрий, подумав Арман майже з жалем. Він справді хоробрий і доблесний. Дев’ятеро принців з десяти давно б утекли не озираючись.

Остін тим часом возився з шоломом — при ударі той з’їхав набік і, вочевидь, принцові було страх як незручно. Забороло зсунулося до вуха, а навпроти обличчя виявилася суцільна залізна стінка — ні дихнути, ні глянути на супротивника. Принц був зараз схожий на хлопчика, який для жарту натяг на голову казан, не зумів його зняти й страшенно перелякався.

Арман терпляче чекав.

Нарешті Остін перехопив довбню в ліву руку, а правою зумів-таки відстебнути ремінець. Стяг шолом з голови, полегшено зітхнувши, впустив між каміння.

Світле волосся, мокре від поту, пасмами обліпило голову. Люті блакитні очі. Він усе одно був красивий — навіть красивіший, ніж тоді на майдані перед захопленою юрбою.

Будь щаслива, Юто.

Арман нахилив голову й ступив уперед. Остін рвучко розмахнувся й ударив Армана прямо по голові — в того іскри з очей посипалися.

Захитавшись, Арман повалився додолу. Остін розмахнувся ще раз і ще раз ударив по кістяному гребені. Жалібно застогнавши, дракон відкотився вбік — тільки каміння хрустіло під лускою. Остін поспішив за ним — але ящір ухилився, важко звівся, знову застогнав — уже в повітрі. Прикинувся, що падає — і в останню мить утримався на льоту. Нерівно, зиґзаґами, полетів геть.

Остін викрикував йому вслід щось азартне, бойове; він стрибав на місці й розмахував довбнею, досі не вірячи, що подолав чудовисько. Він закликав Армана повернутися, голосно шкодуючи, що не встиг зрубати огидну голову… А через каміння й розколини до переможця бігла Юта.

Увесь двобій вона простояла на вершині скелі. Вона бачила, як Арман скинув Остіна з сідла, й прокусила до крові руку, злякавшись за принцове життя. Кілька хвилин після цього вона просто сиділа навпочіпки, заплющивши очі й затуливши долонями вуха, а коли посміла, нарешті, подивитися, то побачила принца, що опускає шипасту довбню на голову розпростертого дракона… І тоді вона роздряпала щоку від страху за Армана.

Коли Арман злетів, у Юти трохи полегшало на душі, проте вона одразу знову злякалася за принца. Арман каменем упав униз — принцеса закричала зі страху, що він розіб’ється. Дракон утримався — і Юта знесилено видихнула.

Тепер Арман летів геть. Юта не зовсім розуміла, що сталося, однак Остін живий, розмахує своєю зброєю, і вітер доносить його войовничий крик… І дракон живий, літає. Хто кого переміг?

Вона мчала через каміння, раз у раз гублячи Остіна з очей, а віддалеки махав крильми Арман…

Величезним зусиллям волі Арман стримав себе й не знизився, щоб востаннє глянути на неї. Він своє зробив, тепер треба було скоріше зникнути, полетіти, сховатися… Цим двом не можна заважати, не можна підглядати, не можна…

Їм ще треба дістатися до людей, а кінь утік, а Юта, мабуть, голодна. Вона майже боса, а там гостре каміння. І хоч би вони не потрапили в кам’яну трясовину, звідки він колись її визволяв… Але вони вже зустрілися, і ні допомогти, ні перешкодити він неспроможний.

Розвернувшись назустріч блідому місяцю, що марнів на блакитному небі,