Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

— Усе буде добре, Юто, — сказав він хрипко.

— А зараз, — запитала вона злякано, — зараз усе погано, так?

Він відвернувся.

— Чуєш, я втомився… Мені б попоїсти й відпочити… А потім, якщо хочеш, поговоримо.

— Поговоримо… — відгукнулася вона, як луна. І притисла долоні до щік.

Він лежав на скрині, закинувши руки за голову, й дивився у стелю.

Лишилося кілька годин. Можливо, рано-вранці…

Який же гарний був капелюшок з човником. Шкода, що його зірвав вітер… Давним-давно. Принцеса в пазурах, мов ошаліле кошеня…

Повільно згасало денне світло в ґратчастому вікні. Кімната занурювалася в темряву, і безсонним Армановим очам ввижалися нескінченні калідонові гнізда, пух, що літає в місячному сяйві, очі, пальці, волосся… Він устав і підійшов до магічного дзеркала, заснованого павутиною.

Павук спізнився вчасно втекти, за що й був зметений додолу разом з клаптями своїх тенет. Дзеркало неохоче засвітилося зсередини, показало пастуха, що заснув біля догорілого багаття, потім закоханих у копиці сіна…

Арман криво посміхнувся.

Ніч застала його над морем.

Важко махали перетинчасті крила. Час від часу з широкої горлянки бив стовп полум’я, освітлюючи низькі хмари — і здригалися від жаху морські жителі. А в ікластій голові крутилися казна-звідки прилетілі слова:

«Я пробував спрагу піском тамувати… І море спалити хотів…»

Дракон ревів, і торгове суденце, що проходило неподалік, ледь не налетіло на скелі — так злякався вахтовий матрос.

Зайшовши на світанку в свою кімнату, він застав там Юту. Принцеса, схиливши голову на груди, дрімала. Дзеркало перед нею світилося. Нечутно ступаючи, він підійшов і опустився поруч — на підлогу.

Поверхня дзеркала рябіла барвистими плямами, і дивні тіні лягали на схилене Ютине лице.

Арман простяг руку — і відсмикнув, так і не зважившись торкнутися її волосся. Але вона, відчувши вві сні його рух, потяглася й розплющила очі.

Якийсь час вони мовчали, дивлячись одне на одного. Нарешті принцеса спитала:

— Ти… відпочив?

— Що?

— Ну, ти казав, що ми поговоримо, коли ти відпочинеш…

Принцесині слова доходили до нього ніби із запізненням. Якщо принц виїхав, як і збирався, вчора на світанку…

— А про що б ти хотіла поговорити?

Її, здається, образили ці слова, проте вона переборола образу. Помовчала. Тихо почала:

— Уночі, коли тебе не було… Я уявила, що ти не повернешся.

Принц, певно, узяв з собою цілий стос смертоносного заліза, його коневі важко… Але якщо він виїхав рано…

— Уявила… що я не повернуся? — повторив він тупо.

Вона терпляче продовжувала:

— У мене було багато часу на роздуми, Армане… Мені здалося, що всі-всі ночі на світі зліпилися в одну… Я запалила тобі на вежі маяк, але ти був далеко й не бачив.

— Не бачив, — луною повторив Арман.

— І я вирішила, що коли ти повернешся… Якщо ти повернешся, то я обов’язково тобі скажу…

Вона затнулася. Він дивився додолу й не бачив того, що побачила вона. Магічне дзеркало раптом прояснилося, й лицарський кінь, укритий кольчужною попоною, заповнив усю його раму. Глухо застукали копита по забутій дорозі, кінь відсунувся вглиб, і видно стало вершника — воїна в шоломі та залізних наплічниках, у руках довгий спис, на боці величезна важка сокира, і ратище ще якоїсь зброї визирає через плече… Лицар їхав по звивистій дорозі, і дзеркало відразу показало цю дорогу цілком — таку знайому, до грудочки вивчену Ютою, поки вона вистоювала на Західній вежі.

На якийсь час принцесі відібрало мову. До замку мчав визволитель, і картинка в дзеркалі була на диво ясна та яскрава, аж можна було розрізнити дрібні камінці, що розлітаються з-під копит, дорогу вуздечку та візерунчастий, майстерно виготовлений шолом, що закривав воїнові лице.

— Армане… — прошепотіла Юта.

Він неохоче підняв голову. Тієї ж миті лицар притримав коня і, маючи намір озирнутися, підняв забороло.

Обличчя його було молоде й суворе. До лоба прилипло пасмо світлого волосся. Очі звузилися в дві блакитні щілинки. Ця людина їхала битися, й битися на смерть.

— Остін… — видихнула принцеса. — Остін! Армане, це ж Остін!

Усе діялось, як у давньому сні. Точнісінько, як у Ютиних мріях, принц Остін опустив забороло й рішуче стис острогами коня.

Він був героєм її дитинства. Він був мрією її юності. Скільки разів вона молила долю, щоб за святковим столом їх посадовили поруч! Скільки разів вона солодко завмирала, торкаючись його рукава! Скільки разів уявляла — ось їх викинуло штормом на незаселений острів… Ось вони разом заблукали в лісі…

Скільки разів, забувшись, виводила чорнилом і грифелем, крейдою й паличкою на піску — Остін… Остін…

І от мрія здійснилася, а їй і досі не вірилося. Він їде сюди? Він хоче її визволити й узяти за дружину?!

Юту мов жаром обсипало, миттю спалахнули щоки й вуха. Взяти за дружину? Остін? Її?

Арман стояв поруч. Він добре бачив і Ютине збентеження, і її радість. Здолавши перший приступ гіркоти, відчув навіть незначне полегшення — він усе правильно передбачив.

— Це Остін… — вкотре благоговійно прошепотіла Юта. Лицарський кінь тим часом добувся до узвишшя, і фігура вершника карбовано красувалася на тлі ранкового неба.

Арман насилу струснув заціпеніння. Узяв Юту за плечі, і йому здалося, що принцеса, чию теплу шкіру він відчуває під грубою тканиною балахона, враз відсунулася від нього за гори й моря, за сто лісів і сто озер…

— Ходімо, принцесо. Треба йти.

— Йти? — вона дивилася на нього не розуміючи, і раптом її щасливі очі наповнилися жахом. Вона смертельно злякалася за Остіна, вона подумала, що Арман хоче вбити принца!

І знову Арман здолав хвилю гострого болю. Сказав якомога м’якше:

— Усе буде добре… Я ж казав тобі, Юто… Усе буде… Ну, ходімо, будь ласкава.

Вона рушила за ним, усе ще напружена, насторожена. Він привів її до сходів, що ведуть на вежу. Легенько підштовхнув:

— Ну, піднімайся… Не бійся нічого…

Спотикаючись, вона полізла нагору, а він поспішив до драконячого тунелю, перетворився на ящера й вилетів із замку.

Принц на своїй конячці був уже геть близько; лицарський кінь присів, коли Арман з’явився в небі. На вежі застигла Юта, вітер красиво розвівав поли її балахона. Добре було б їй тримати щось біленьке, мимохідь подумав Арман. Хустину чи шарф… Біле, щоб розвівалося — так мальовничіше…

Лицар на дорозі боровся з конем, котрий бачив дракона, хай навіть у небі й доволі далеко, вперше в житті. Хоч би не втік, подумав Арман. Насамперед треба зняти його з сідла…

Юта підняла назустріч Арманові біле лице. Він покружляв над вежею, витягуючи лапи вниз, намагаючись пояснити їй, чого хоче. Потім знизився й звично