Дік Френсіс - Фаворит

Я на вас згаяв весь свій вільний час і навіть сьогоднішній вихідний день. На біса мені все це, й сам не знаю.

А я подумав, що він уже не може без своїх доскіпувань, як пияк без вина.

Лодж тим часом вів далі:

— Я поїхав до стаєнь Грегорі та обдивився Паліндрома. У нього довгий рубець на отих випуклих пампушках…

— На грудях.

— Хай буде на грудях. I я здогадуюся, звідки то взялося.

— О ні! — заперечив я, теж здогадавшись.

— Я допитав тих, що вартували біля перешкод, — вів далі Лодж. — Один з них новий, і ніхто його не знає. Його нібито звати Том Батлер, до того ж він дав вигадану адресу та зголосився чатувати саме біля тієї перепони, де ото ви впали. Така ж історія, як і в Мейденхеді, коли не вважати, що Батлер разом з усіма прийшов отримати свої гроші. Я зажадав глянути на ту перешкоду й на обох стовпах виявив жолобинки на висоті шести футів і шести дюймів од землі.

Коротка мовчанка.

— Он воно що, — мовив я без жодного виразу на обличчі. — Схоже, що мені пощастило більше, ніж Біллові.

— Я просив би вас пригадати все, що зможете. Хоча б… Чому вам раптом зайшло в голову, що ви неодмінно впадете?

— Не відаю.

— Це було в паддоку, перед тим як ви сіли в сідло… — Він нахилився вперед, і чорні очі так і вп'ялися в моє лице, збуджуючи мою пошкоджену пам'ять. Та я нічого не пам'ятав, бо почував себе надто стомленим і ніяк не міг зосередитись.

Дивився на мирний весняний сад за вікном. Сцілла тримала оберемок жовтих квітів, що золотом вигравали на темному тлі її сукні.

— Не пам'ятаю, — знеможено озвався я. — Може, прийде само в голову, коли вона перестане боліти.

Лодж зітхнув і відхилився в кріслі.

— Ну, хоч те, як ви зверталися до мене в Брайтоні, щоб я уточнив якісь там деталі, це ви пам'ятаєте?

— Так, — кивнув я. — А що ви довідалися?

— Майже нічого. Справжнього власника фірми «Таксі Марконі» встановити не вдалось. Одразу по війні її придбав якийсь Кліффорд Тюдор.

— Що?! — вигукнув я.

— Кліффорд Тюдор, поважний мешканець Брайтона, британський підданий. Ви його знаєте?

— Він власник кількох скакунів.

Лодж видобув із теки папір. «Кліффорд Тюдор, народився в Тріккале, Греція, прийняв британське підданство 1939 року, коли йому було двадцять п'ять. Починав кухарем у ресторані, та завдяки діловій спритності того ж року відкрив власний заклад. Після війни вигідно спродав ресторан та переїхав до Брайтона, де за безцінь купив фірму таксі, що розорилася. Через чотири роки продав і її, вклавши виручку в павільйон «Плаза-отець». Неодружений».

Я закинув голову, прихилившись потилицею до віконної рами, и чекав, що ці подробиці збудять у мене щось важливе, проте нічого не відбулося.

А Лодж тим часом продовжував: фірму перекупила підставна особа, потім «Таксі Марконі» стільки разів переходила з рук у руки, що вже неможливо було виявити власника. Усі практичні питання вирішуються якимось Філдером, управителем. Він посилається на те, що радиться з «президентом», котрий щоранку йому телефонує, і це єдиний спосіб спілкування. Каже, що «президента» звуть Клод Тіверідж, але ні адреси його, ні телефону не знає…

— Мені все це здається шахрайством, — втрутився батько.

— Таки так, — погодився Лодж. — Ніякого Клода Тіверіджа немає ні в списках виборців, ні в будь-яких інших, включаючи й телефонний довідник для Кента, Сюррея й Сассекса. Телефоністки кажуть, що жодних міжміських викликів уранці фірма «Таксі Марконі» не приймає, лише місцеві замовлення, які за останні чотири роки постійні. Тільки місцеві! Отож, прізвище замовника не Клод Тіверідж.

Він почухав потилицю і глянув мені в очі.

— Адже ви знаєте більше, ніж розповіли. Кажіть же, будь ласка.

— Ви не сказали, що брайтонська поліція думає про все це, — мовив я.

Лодж повагався й відповів:

— Їх трохи ошелешило. Мабуть, уже було кілька заяв, та не взяли їх до уваги. Все, що я вам розповів, — наслідок їх власного стеження за кілька років.

— Не можна сказати, щоб вони досягли помітних успіхів, — зауважив батько. — Ну ж бо, Аллане, говори, в чім там справа.

Лодж здивовано повернувся до нього. Батько засміявся.

— Мій син справжнісінький Шерлок Холмс, хіба ви не знаєте? — пояснив він. — Коли він поїхав до Англії, мені довелося найняти детектива, щоб той виконував за нього роботу по викриттю всіляких шахрайств і обдурювань. Як мовить мій старий службовець, у містера Аллана безпомилковий нюх на всяку підлоту.

— Містер Аллан утратив його, — вигукнув я похмуро.

Хмари запнули сонце, плаття Сцілли сховалося за живоплотом.

— Не сумуй, хлопче, — підбадьорив батько. — Візьми себе в руки.

— Гаразд! — Я роздушив сигарету, почухав рубець на щоці й примусив себе опустити руку. Страшенно свербіло. — Багато я ще не знаю, але головне, що всі останні чотири роки «Таксі Марконі» шантажує. Вони насідають на власників невеличких кафе й нічних клубів. Приблизно рік тому, завдяки мужності одного бармена, — я був у його «Блакитному каченяті», — справи з так званим «викупом за охорону» почали обертатися проти «захисників». Коротше кажучи, він нацькував на них вівчарку…

Я розповів захопленому батькові й здивованому Лоджу все, що ми з Кет почули на кухні в Томкінса.

— Відставний фельдфебель завдав їм такого краху, що вони зовсім підупали. Прибутки компанії, особливо взимку, як заявляють друкарки з контори, не такі вже й великі. Таксистів у Брайтоні тоді більше, ніж пасажирів. Мені здається, що власник фірми, або отой ваш «президент», чи таємничий Клод Тіверідж заповзявся покращити справи новими злочинами. Він придбав собі занедбану букмекерську контору поверхом вище.

Я ніби відчув кислий дух капусти в кафе «Старий дуб», кажучи це.

— Одна вельми серйозна пані посвідчила, що букмекерський гендель шість місяців тому перекупила нова фірма, хоч на неоновій вивісці зосталося старе ім'я: Л. С. Перт. Вона обурювалася, що оті неонові кривулі псують шедеври старовинної архітектури. Від імені Товариства охорони пам’ятників — не пам'ятаю його наймення — вона та її спільники хотіли вмовити хазяїв зняти ту вивіску, проте їм так і не пощастило виявити власника. Два злочинні заклади під одною вивіскою, і в кожного свій володар-невидимка! Мені все ж таки здається, що тут верховодить хтось один;

— Це ще нічого не доводить, — мовив батько.

— Зажди хвилину. Білл загинув, бо не схотів «притримати» коня. Я знаю, його смерть була випадкова, хоч проти нього вчинили насильство. Хрипкий голос наказав телефоном, щоб не смів вигравати скачку. Генрі, восьмирічний син Білла, — пояснив я Лоджу, — має звичку підслуховувати з допомогою паралельного апарата, і