Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

спав міцно, мені не приснилося нічого. Сум огорнув душу. Хто знає, чи побачу я віщий сон, скільки часу доведеться мені пробути в печері? Я протер очі, знову оглянув схил і в сутінках спустився до струмка. Напившись, заквапився назад до печери, але швидко йти не міг: охляв я від посту, аж ноги підкошувалися.

Легенький західний вітерець, що повівав серед дня, ущух надвечір. Ураз споночіло. До мене долинув шум далеких водоспадів. Наслухаючи їх, я згадав тата. «Водяні потоки, що падають із високих скель, — казав він, — гомонять між собою, але ми не розуміємо їхньої мови. Відколи Старий створив світ, звучать їхні голоси і звучатимуть вічно. А ми, люди, народжуємося, вмираємо, і наші голоси замовкають назавжди».

Я не пам’ятаю, щоб мій тато лаявся чи підвищував голос, навіть коли приборкував норовистого коня. Ім’я в нього було Ранковий Орел, а в таборі його прозвали Тихим. Усяк його так кликав: і старе, й мале. Тихий! У сім’ї він був лагідний і тихий, але в бою, твердили наші воїни, ніколи не пасував перед ворогами і пощади їм не давав.

Я лежав у печері, повитій чорною млою, і думав про тата і про себе. Я просто хотів стати ловцем орлів, але водночас не мав права обминати стежку, якою ходив мій тато: мусив разом із народом битися з ворогом.

Раптом я почув плескіт у струмку й аж здригнувся. Хотів було скинути ковдру і схопитися на ноги, але зразу ж схаменувся.

«Сміливіше! — сказав я собі. — Лежати спокійно! Ти повинен лежати спокійно!»

Та ой як нелегко було стримати хвилювання! Як мені кортіло дременути звідси!

Невдовзі почулося пирхання, сопіння, а легкий вітерець війнув ведмежим смородом.

Ще при перших звуках на воді я подумав про ведмедя, а тепер остаточно впевнився: у струмку купається ведмідь. Чорного ведмедя я не боявся, та якщо у воді бовтався грізлі — біда мені буде.

Подумки я закликав Сонце на поміч, а ще заблагав Ведмежого Предка відвернути оцього свого нащадка від мого сховку. Досі я не стрічався з великим ведмедем, та начувся про нього чимало. Щоліта кілька чоловіків нашого племені опинялися в його лапах. Підступнішого звіра годі знайти. Щоправда, не всі грізлі однакові. Одні, помітивши людину, самі тікають, інші не звертають на неї уваги, але є й такі, що нападають на жертву, вбивають її або ж калічать.

За шумом я визначив, що ведмідь качається в струмку. Та ось плюскіт припинився. Вода стікала з ведмедя цівками. Потім наче громи вдарили — ведмідь почав обтріпуватись. Сумніву в мене більше не було: то грізлі. Знов я став молитись, благати в Сонця помочі. Зашелестіли кущі, з-під ведмежих лапищ зривалося каміння, котилося схилом. Чути було, як довгі пазурі стукають об каміння. Ведмідь ішов просто на мене!

О, як мені зробилося страшно! Я весь тремтів і сходив потом.

Тікати було пізно — вмить наздожене. Лишалося одне: коли він підніметься до моєї печери, наставити на нього дуло рушниці і спустити курок. Якщо я його не вб’ю, то, може, спалах пороху і грім пострілу злякають його, і він, поранений, кинеться тікати. Але надія на порятунок була така мізерна…

Коли б я не ворушився, ведмідь, може, не помітив би мене і звернув убік. Але, прислухаючись до його кроків, я відчув, що він прямує до моєї печери. Я ж мусив повернутися, потім сісти і взяти в руки рушницю. Хоч я старався робити це тихо, але, напевно, ведмідь почув шерех у печері. Гучно пирхнувши, він побіг хутчіш, і я зрозумів, що він мене вже побачив. Трьома стрибками він опинився біля підніжжя скелі. Хоч як було темно, але я розгледів величезне чорне тіло біля входу. Я нахилився і, встромивши дуло рушниці в довгу м’яку шерсть, вистрілив. Сліпучий спалах — і я побачив перед собою велетенського грізлі. Поранений, він щосили заревів, і я відчув на обличчі його гаряче смердюче дихання. Він ліз далі в печеру і мордою вже ткнувся мені в груди.

Відсахнувшись до кам’яної стіни, я чекав смерті. Знову ведмідь страшенно заревів, і враз величезне чорне тіло поволі стало осідати назад і зсуватися вниз. Марно намагався він утриматись, вчепитися пазурами передніх лап за долівку печерки — сили його покидали. Він пихтів, сопів, та нарешті зірвався й покотився схилом. Запала тиша.

Я його вбив! Одним пострілом я вбив велетенського ведмедя! Я здійснив подвиг! Найбільшим подвигом вважалося в нас убити ворога — сіу, кроу, ассінібойна, але той, хто перемагав сірого ведмедя, заслуговував не менше слави. Подумки я уявив: ось я стою перед вігвамом, який збиралися спорудити на честь Сонця наші жінки, і промовляю голосно, щоб усі чули:

«У місяць Нової Трави я постував у маленькій печері на схилі Червоної гори, на північ від верхнього озера Два Священні Вігвами. В нічній пітьмі на мене напав великий сірий ведмідь. Я приклав до його грудей рушницю, вистрілив і вбив одразу. Ось мій трофей: намисто з пазурів грізлі!»

А коли я замовкну, воїни почнуть мене вихваляти… І тоді я зможу глянути просто у вічі невірі Довгому Вовкові й сказати йому: «Боги допомагають тому, хто постує і молиться!»

Отак собі розмірковуючи, я насипав на долоню трохи пороху і перезарядив рушницю. Тепер я ладен був позмагатися з будь-яким ворогом.

Тієї ночі я втратив усяку надію побачити віщий сон. Лежачи на боці, я дивився на Сімох[12], що поволі пересувалися на північ, і благав змилуватися наді мною. Із-за гір засяяло бліде світло: сходив місяць, і в напівтемряві я роздивився внизу величезну ведмедячу тушу. Він лежав біля підніжжя скелі, недалеко від струмка. Коли Нічне Світило піднялося високо над горами, я спустився до ведмедя. Він був більший, ніж я гадав, — як старий бізон. Я заглянув у роззявлену пащу і побачив чотири жовтуватих ікла завдовжки як мій великий палець. Цілу зиму ведмідь лежав у барлогу, шкіра його ще не встигла облізти, навіть злиняти. Шерсть була довга, темно-сіра.

Я обійшов кілька разів мертвого звіра. Чим більше я дивився на нього, тим веселіше ставало в мене на душі. Враз я відчув себе дуже щасливим, і мені закортіло затягти переможну пісню. Я таки вискочив на тушу й затанцював, стиха мугикаючи. Перегодя поклав рушницю на землю, дістав ножа і повідтинав довжелезні пазурі з передніх лап.

Тепер, якщо пікуні потрібні ковдри, одяг, намиста та ласощі, жадібні мисливці здирають з убитих ведмедів шкури і