Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

Зрадник

Гуркотів грім, тепер уже зовсім близько. Налітав вітер, тривожив липи. Я знову опинилась у чужому дворі, й тітонька, що запитувала про моє самопочуття, не встигла ще відійти. Чи треба говорити, що вона витріщилася на мене, як на прудку ігуану? Двічі на її очах я йшла в інший світ і поверталася, збоку це мало, певне, вигляд нападу якоїсь дивної хвороби. До того ж, починалася рідкісна, немислима за силою гроза.

— Елю! — гукала сусідку тітонька біля під’їзду, обидві собачки тислися до її ніг. — Ходімо! Кузя боїться! Мені ще вікна зачинити!

Я змусила себе посміхнутися:

— Усе гаразд, я здорова. Йду додому…

Ринула злива — наче хтось злобливий пожбурив на землю пригорщу мокрого гороху. Кульки застрибали в пилюці, розбиваючись, розливаючись ляпками.

— У тебе є парасолька? — запитала тітонька, й досі вражена. Ніби від такої грози можна прикритися парасолькою.

— Є!

У руках я мала тільки посох. Не знаю, що подумала та жінка, але дощ уже молотив щосили, сусідка гукала, собачки підвивали. І вона востаннє глянула на мене та поквапилася до під’їзду — сусіднього з під’їздом алхіміка.

Я позадкувала в кущі до гаражів. Дощ молотив по бляшаному даху, а «козирок» був такий маленький, що сховатися під ним міг тільки лист фанери. Некромант уже встиг змокнути — його біле волосся злиплось.

— Куди тепер?

Вода текла мені за комір. У дворі не лишилося жодної людини — по всьому будинку зачинялися вікна, хтось зривав із мотузок вивішену на балконі білизну. Десь лунко ляснула рама, посипалися скалки. Грім гуркотів майже безперестанку, блискавки здавалися білими венами чорних хмар.

— У під’їзд! — гукнула я. — У під’їзд, а куди ж іще?!

Розбризкуючи калюжі, ми побігли через двір. Просто перед нами кодовий замок відімкнув якийсь хлопець, скосив на нас око без жодного зацікавлення й побіг сходами на другий поверх, на ходу обтрушуючи мокру парасольку. Двері під’їзду хряпнули. Ми опинилися в півмороці; вітер завивав у віконних шпаринах на сходових майданчиках.

— Добре відпочили, — пробурмотів Максиміліан.

У мене боліли ноги й руки. Все тіло ломило після роботи зі Зшивачем; я притулилася спиною до стіни, сповзла вниз і виявила, що сиджу навпочіпки.

— Лінко, — сказав некромант, сідаючи поряд. — Але ж ти мені не віриш.

— Вірю, — промимрила я. Дуже хотілося води. Хотілося лягти, простягтися й заплющити очі.

— Тоді чому ти сховала Зшивач, щоб я не бачив? Ще, напевно, й закляття наклала — охоронне…

Він мав рацію. Перед тим як перекинутися до свого світу, я сховала меч у стінній ніші, найзанедбанішій і найтемнішій, котру лишень устигла похапцем відшукати. Мені хотілося віддати меча на збереження Лансові, та на шлях до річки вже не було ні часу, ні сили.

— Я нічого від тебе не ховала, — сказала я твердо. — Просто… Навіщо тобі цей меч? Некромант не може ним володіти, ти ж знаєш.

— Некромант, — промовив Максиміліан, начебто куштуючи слово на смак. — Тобі ніколи не було соромно, що ти зі мною товаришуєш?

У його голосі промайнуло щось… дивне. Я була надто виснажена, щоб намагатися зрозуміти. Думки плутались, тріскалися губи.

— Максе, давай вийдемо… Ти спіймаєш машину, як раніше… Поїдемо до мене, батьки на роботі… Перекусимо й ляжемо спати. Часу в нас повно… Поки ми тут, Сарана стоїть, і час теж…

Я бурмотіла, а очі в мене злипалися. Зовні бив дощ по бляшаних віконних козирках. Якщо я засну тут, на бетонній підлозі, й мене виявить хтось із мешканців… Ото сміху буде. Але ж можуть і міліцію викликати: «У нашому під’їзді підліток-наркоман! Що? Не наркоман? А чому спить серед білого дня на сходовому майданчику під поштовими скриньками?!»

— Скажи, Ліно: а ти мені вірила хоч коли-небудь?

Я сіла рівніше.

— Вірила… тобто… Навіщо ти взагалі ставиш ці дурні запитання?

— Дурні? — він посміхнувся. — Так. Твоя правда.

— Магу дороги!

Я рвучко підняла голову. На поверх вище на сходах стояв колишній алхімік, а нині письменник Царьков Олексій Вікторович. На ньому був той самий трикотажний спортивний костюм, і навіть вода на колошах — із розбитої вази — не встигла до кінця висохнути.

— Магу дороги… Ви можете зайти поки що до мене. Поки не скінчиться гроза.

Я запитливо глянула на Максиміліана. Той потягнувся і встав:

— На бідолашного некроманта ваше запрошення поширюється? Чи мені в передпокої перетупцяти?

— Та годі тобі, — буркнула я. — Пішли… Стеж тільки, щоб він нас не отруїв.

* * *

Прочавлений диван здався мені зручнішим за будь-яку королівську перину. Колишній алхімік жваво притяг із кухні табурет, поставив на нього тацю, на якій парували чашки:

— Я заварюю трав’яні настої. Ніякої магії, клянуся. Підтримує сили, зігріває… Ви змокли до нитки! У мене є фен, зараз принесу…

І справді приніс мені старий фен для волосся. Я ввімкнула його в розетку; струмінь гарячого повітря пройшов по моєму обличчю, по шиї, потилиці; волосся швидко висихало. Я простягла фен Максиміліанові — той похитав головою.

— Випийте чаю, — клопотався тим часом алхімік. — Найзвичайнісінький чай, а це малинове варення.

Я понюхала чашку, поводила над нею рукою, лизнула чайну ложку. Справді, звичайний чай. Він полився до мене в живіт теплим водоспадом, я випила три чашки підряд і безсило відкинулася на спинку дивана.

— Де тут у вас туалет? — голосно запитав Максиміліан.

Коли він пішов, алхімік наблизив губи до мого вуха:

— Ви знайшли Зшивач?

— Звідки ви знаєте?

— Ваші руки… Колись я бачив мага, що довго володів Зшивачем. У нього були не долоні, а суцільні мозолі, він міняв рукавички кожні кілька днів, міцні рукавички з драконячої шкіри. У мене є мазь, яка швидко загоює рани…

— Дякую. У Королівстві я це вилікую за три хвилини.

Алхімік дивився на мене сумно й віддано, як пес-боксер.

— Некромант знає про Зшивач?

— Знає… Якого дідька! Ми з ним товариші, ми разом ходили на виворіт…

Я затнулася.

— Як тільки він довідається, що ви можете ходити на виворіт без нього… — алхімік скрушно похитав головою. — Не говоріть йому. Не треба.

Я не відповіла. Цей чоловік повторював мої думки; він був досвідчений і мудрий, хоч і злочинець. Чи значить це, що я теж мудрішаю?

— Я хочу вам дещо розповісти, — прошепотів алхімік. — Ви з некромантом дуже мене налякали сьогодні. Я був переляканий… Потім помізкував… У мене є для вас коштовна інформація, але — тільки для вас. Щоб він не знав.

Алхімік відразу відсунувся від мене та з безневинним виглядом почав дивитися у вікно. Увійшов Максиміліан, витираючи руки об мокру сорочку. Сів поруч. Гмикнув.

— Ллє, — заклопотано сказав алхімік. — Ще й досі ллє, як із цебра, й