Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

а потім з власної волі — виховував безнадійних людожерів, особистим прикладом переконував їх, що людей їсти недобре…

Зшивач у моїй руці сіпнувся. За єдину мить я цілком втратила владу над мечем; закричала від болю в судомно стислій руці, метнулася вперед, туди, де горів вогонь. У просторій, зручній камері сиділи двоє — один, з вигляду чудовисько, був прикутий ланцюгом до стіни, другий вільний, його обличчя я не встигла розгледіти. Зшивач націлився на вільного та, хоч як намагалась я його втримати, з розгону проткнув йому бік.

Почувся жахливий звук роздертої тканини. Світло трьох великих смолоскипів поблякло. У своєму останньому ривку Зшивач виштовхнув мене на лице світу; я побачила принца-деспота, який подався вперед і натягнув ланцюга, та Максиміліана, котрий дивився на мене широко розплющеними, дуже чорними очима. Його біле волосся прилипло до блідого чола; він тримався за бік обома руками, долоні були червоні й липкі.

— Максе, — прошепотіла я. — Він сам… Це він сам! Зшивач!

Я спробувала відкинути меч, та пальці намертво вчепилися в руків’я. Клинок вислизнув із Максиміліанового боку; тут, на лиці світу, я не бачила вправленої у Зшивач нитки, але сам меч був тепер криваво-лакованим, і на вістрі в нього, мов насаджений на шпильку метелик, тремтів аркуш паперу.

— Максе! — прошепотіла я.

— Ти мені все розбила, — сказав він кволим голосом.

Він відтулив долоні, я побачила сумку, розпорену майже навпіл. У сумці дзвякали скалки. Я відчула сильний запах — фруктовий і спиртовий водночас.

— Чорнична настоянка, — простогнав Максиміліан. — За що?!

Я лизнула меча. Червона рідина виявилася нудотно-солодкою й обпікала язик.

— Як ти тут опинилася? Де ти була взагалі?! Я поткнувся у ваш світ, а там час зупинився! І тебе нема ніде… Де тебе носило?!

Я нарешті змогла розтиснути пальці, які вчепились у Зшивач. Клинок упав на кам’яну підлогу разом із нанизаним на нього папірцем. Руку мою палило наче вогнем; я стягла рукавичку й мигцем побачила долоню, густо вкриту пухирями.

— Маги дороги говорять правду, тільки коли їм це вигідно, — проникливо зауважив принц-деспот.

Він сидів у кріслі, заклавши ногу на ногу, начебто ланцюг, який приковував залізний нашийник до стіни, хвилював його не більше, ніж вінок із польових квіточок. Поруч на маленькому столі стояла тарілка з яблуками, глечик і кухоль.

Максиміліан порпався у своїй сумці. Книга-перевертень була пробита, залита настоянкою і, начебто в шоці від такого катаклізму, повільно змінювала вигляд: оберталася чорним шкіряним томом із застібками.

— Максе… Тебе поранено?

Некромант обмацав себе з видимою недовірою:

— На куртці дірка. Чимала. І штани… ні, сухі. Диво.

— Це Зшивач! Той самий меч. Він сам…

Я замовкла. Не хотілося виказувати таємницю в присутності принца-деспота. А крім того…

У світлі смолоскипів я уважно вдивилася Максиміліанові в обличчя. Колись я не помічала, які в нього тонкі, неприємні губи, як хитро бігають очі. Некромант не повинен знати, що я сама вмію виходити на виворіт. Не повинен знати, що я навчилася подорожувати між світами; якщо він зрозуміє, що я сильніша й можу без нього обійтися — він зрадить мене…

Якщо вже не зрадив.

На мій допитливий погляд некромант відповів настороженим поглядом; я підняла свій меч. На вістря була нанизана записка: «Ні. Ви мені нічого не винні. Завтра я думати перестану».

Усе зрозуміло. Зшивач протяг нитку від старого літопису до найважливішого вузла: записки. Якби записка не зберігалася в сумці Максиміліана, дідька лисого я відшукала б некроманта — у підземеллі, поруч із принцом-деспотом…

— У вас нарада? — запитала я недбало. — Що ти тут робиш, Максе?

— Вийдімо, — якось скуто запропонував Максиміліан.

На порозі камери я озирнулася на принца-деспота; той гриз яблуко, дивлячись нахабно й дуже злобливо.

* * *

Сходило сонце, але день здався мені сірим. Коридори замку скулилися, мов нори хробака у в’ялому яблуці. До мене дійшло, хоча й не відразу: я ж провела майже годину на вивороті!

«Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруги ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі…»

Але ж це сказав мені Максиміліан. А він міг збрехати. Некроманти завжди брешуть.

— Де ти була, Ліно? Гарольд, тупа тварюка, сказав, що відвів тебе у твій світ…

— Не смій так говорити про Гарольда, некроманте! — я вибухнула, начебто тільки й чекала приводу для сварки. Максиміліан, попри очікування, не підлив оливи у вогонь.

— Гарольд сказав правду? — запитав некромант із незвичною лагідністю.

— Так, — буркнула я.

Максиміліан потарабанив пальцями по поруччю балкону. Звідси, з другого поверху, видно було тільки господарську частину подвір’я — тут блукали кури, яким начхати було на Сарану, виворіт і короля.

— Але потім він мене повернув, — збрехала я, розглядаючи велику білу курку. — Я його переконала.

— Тоді він збрехав мені?

— Напевно, — я знизала плечима. — Знаєш, він не вважає некромантів людьми, з якими можна поводитися по-джентельменськи.

Знову я його вколола; кутики його тонких, негарних губів здригнулися:

— Гаразд… Як ти здобула Зшивач?

— Мені дав його Ланс. Воїн. Ну, загалом, він тепер уже річка. Ми з ним були знайомі, — я покусала губи. — Він дав мені меч. От і все.

— І все?

Максиміліан обережно взяв мене за зап’ястя. Перевернув руку долонею догори. Авжеж, мені слід було взяти посох і швиденько вилікувати це неподобство. Але не мала сили.

— Звідки це в тебе?

— Меч… натирає руки.

— А що ти робила цим мечем?

«Шила».

— Максе, я стомилась, як собака. Часу лишилося — рівно доба до завтрашнього світанку… Можна, ти не будеш морочити мені голови?

Він випустив мою руку. Я потупилася під його поглядом. Мусила терміново придумати щось, аби відвернути розмову вбік.

— До речі, про що ти розмовляв із принцом-деспотом?

— Ні про що. Я прийшов перевіряти, чи добре його замкнули й прикували.

— Він дуже нахабно дивився.

— Він завжди так дивиться. Навіть якщо ти йому ніж приставиш до горла, він дивитиметься на тебе так, начебто вирішує твою долю: повісити чи зварити в казані…

Максиміліан говорив, схиляючи голову до плеча й дивлячись на мене запитливо. Чи мені здавалося? У вухах дзвеніло дедалі дужче: чи то втома брала своє, чи виворіт так мене виснажив. І не було кому простягти долоню над головою та промовити: «Оживи»…

— Тобі треба відпочити? — некромант чи то запитував, чи стверджував. — Може, зайдемо у твій світ… Годинки на дві?

Здавалось, якщо зараз не присяду куди-небудь — звалюся лантухом. Мені обов’язково треба було відпочити, ось тільки Зшивач…

Я боялася, що коли потягну меч до свого світу — нитка, засилена у вушко голки, вислизне або порветься.

Розділ