Ольга Юліанівна Кобилянська - Апостол черні

*

Юліян був щасливий.

Чувся таким вдоволеним, таким геройським, начеб поборов поважного ворога. Його серце поширилося з радости при уяві, що його батько, котрий бував так часто пересадно строгим, побере від нього несподівано матеріальну підмогу в саме найфатальнішім моменті. Він був би найрадше в тій-то хвилі сів на потяг і поїхав до нього. Але се вже не було можливо. Завтра, найдальше позавтра він рушить в дорогу. До того й не уходило й просьбу о. Захарія зігнорувати й не вступити до прочих хатніх на годинку. З Едвардом він також ще мусів умовитися щодо їх спільної подорожі до війська. На сей місяць він вже ледве чи зможе повернути до Покутівки, коли батько виїде з дому. Може, побажав, щоб аж по його повороті з купелів се вчинив? Та — побачиться… Тепер поки що він мусів що інше виконати. Він мусів з Евою ще раз побачитися. Щоби їй сказати, щоб була така щаслива, як його душа в тій хвилі? Вона йому така мила, така ніби «близька», а той її батько, такий правдивий апостол «черні», що всюди лише добро й любов творив. А він як йому за сьогоднішній безкорисний вчинок віддячиться? По такім міркуванню він пустився в глиб саду за Евою. До свого від’їзду він хоче конче ще хвилину побути з нею на самоті. Ах, він готов в сій хвилі кождого до серця притиснути.

Він ішов скоро стежкою в надії, що дівчина буде десь на нього в саді ждати; може, на білій лавці коло пня, а може, побігла до лавки над ставом, де не раз пересиджували, й він кинувся з поспіхом туди, чіпаючись в погоні тут і там за галузки сильними молодечими руками, підносячися на мить. Але ніде дівчини не найшов.

Треба її десь-інде шукати. В хаті. Правда, вона ж в хату пурхнула, коли її батько до них зближався.

Пригадавши се, він подався туди. Але її й тут не було. Найшов її остаточно на ґанку, де любив пересиджувати о. Захарій. Сиділа там захована межи олеандрами. Обличчя в неї здавалося бліде, а сама гляділа в напрям відчиненої брами обширного подвір’я… зі сторони дороги, наче вижидала чийогось приїзду.

«Я за вами шукав в саді, — сказав живо. — Хотів попрощатися, а ви…» — нараз урвав. Вираз її лиця й спокій, з яким звернулася до нього, вразили його так чудно… ні… відкрили йому щось… що нараз сам не знав, як зайшло, що неначе й він набравсь чогось від неї. Він поблід по уста, забув, про що думав, і простягнув руку. «Я йду, панно Ево, але завтра ще зайду», — сказав. І, не вижидаючи, аж вона подасть йому свою правицю, він вхопив її сам. Вона була холодна.

«Що вам, панно Ево?» — спитав не своїм голосом, між тим, коли в його душі прокинулося нараз щось таке неописане, любе, а лякаюче — й вмовк.

«Що ж би? — спитала вона й усміхнулася насилу. — Я зайшла сюди, щоби… щоби вашій розмові з батьком не мішати й вижидала вас. Ви їдете завтра чи коли там, я знаю, — сказала, мов подражнена, — й не потрібуєте мені се ще раз повторяти».

«Так, завтра надвечір або й скорше».

«А я за три дні виїжджаю».

Сказавши се, вона відтягнула свою руку й почала звільна пучку до пучки пальчиків — одну проти другої ставляти, поволеньки, наче пристосовувала їх до себе. Відтак приложила їх до уст і водила ними по тих, не здиймаючи погляду до нього.

«Я ще зайду до вас, панно Ево, ви не гнівайтеся…» — вимовив, мов непритомно, Юліян.

Вона похитала головою. Вона не гнівалася — говорила рухом, а голосом додала: «Останьте ще трохи».

«На кілька хвилин хіба», — сказав і відітхнув.

Його погляд обхопив її, стрінувся несподівано з її поглядом… і вони злякалися.

Як добре було, що саме в тім моменті заторохкотіла якась фірчина на подвір’ю. Коли оглянулися враз поза себе, побачили, що це над’їхав не хто інший, як «хмара дому» в особі бабуні Орелецької.

*

Одіта поверхи в широку старомодну шовкову пелерину, обшиту довгими френзлями, в солом’янім чорнім капелюсі з чубком струсевих пер зверху з зав’язаними під бородою стьожками.

В тій хвилі був сей капелюх у бабуні Орелецької надто на один бік зсунений і бути, може, спричинилося до того, як оказалося небавом, її засильно розбуджена енергія, бо враз з тим об’явом на голові, вона кликнула на молоденького хлопця-фірмана голосно: «Куди ти завертаєш, цимбале… Куди завертаєш?! Ти не бачиш, що на ґанку стоять олеандри й там стоять єгомость, їмость і інші… що за мозок — гій! Стань! — а то він десь поза ґанок в сам куток садиться — стань! Кажу».

Хлопець оглянувся, насупивши брови.

«Та то ще не ґанок, то кадка з дощівкою, — відворкнув. — Пані знов недовиджують, я саме оминаю її, а ґанок он там, дальше». Сказавши се, він здержав за хвилину, близько перед ґанком випасеного старого, спокійного коня… що й сам станув.

«Бабуня! Господи! — зойкнула Ева й мов омертвіла. — Саме тепер, саме  т е п е р…»

По пригоді з бабунею в дорозі, де він був свідком бабуниного страшного поведення (де вона опісля чи не цілу прочу дорогу переплакала з сорому), вона мала намір поговорити з ним одверто про нещасну ваду бабуні, але він не показувався. А нині, саме нині, де його заява, що від’їжджає, її мов… о Господи… з’являється несподівано бабуня. Оскільки вона її фізіономію знала — а вона її знала знаменито — виділося їй, що бабуня й сьогодні не зовсім твереза, її піднесена енергія зраджувала, що вона була лише подражнена алкоголем, що значило в неї, що була в настрою до суперечок. Вона висідала дуже поважно, майже святочно, й держалася надто рівно. Стаючи на ступінь обома ногами легкого візочка, котрим розвозилася звичайно в означених годинах і пошта враз з наспілими пакунками для Покутівки, вона й приїжджала опісля до дітей. Кликнувши ще кілька слів до «цимбала» в ласкавішім тоні, вона звернулася з резоном до ґанку.

«Господи!» — промовила півголосом вдруге Ева й заслонила на мить очі.

«Що вам, панно Ево?» — зачула нараз близько себе голос Юліяна; він нахилився до неї.

«Бабуня — алкоголістка, — прошептала дівчина здавленим голосом. — Мені так тяжко… ви розумієте… але вона проте добра».

«Що ж, ходить по людях… заспокойтесь!» — відшепнув сей і зсунув лагідно її