Ольга Юліанівна Кобилянська - Апостол черні

Бабуня помітила рух своєї внучки й, переступивши поріг невеликого ґанку, зморщила брови.

«Що таке, Ево? — спитала, а далі додала: — Ага, ти боїшся, що… не бійся» — і з тим урвала, подаючи внучці звисока, мов княгиня, до поцілунку руку.

«Ти лише не соромся твоєї бабуні, бо ще сама не знаєш, яка твоя старість буде».

І, опускаючись безцеремонно на фотель о. Захарія, неначе молодий чоловік недалеко неї був невидимим, скидала з помочею внучки, котра вмить схаменулася, пелерину й капелюх. «Я приїхала побачити, як ти справуєшся, донцю. Гніваєшся дуже на бабуню?»

Коли дівчина всміхнулася насилу, бабуня сказала: «Зле з бабунею, донько. Але хто знає, чи без бабуні буде ліпше?»

Та нараз, мов пригадала присутність Юліяна, подалась о високу спинку фотелю взад і вдивилася вигрібущо в нього.

«Хто ви такий, молодий паничу? Чи, може, той „Юліян“, про котрого говорила мені Ева?»

Юліян вклонився і назвав своє ім’я.

«Цезаревич… чоловіче… Цезаревич?»

«Мені се не казали, а лиш все про „Юліяна“ говорили. Чи може бути?» — додала нараз поважно, мов то одно ім’я отверезило її.

«Що за Цезаревич? Оскільки мені відомо, був лиш один Цезаревич. — А відтак, відвернувши голову від юнака, ніби щось примусило її до того, закінчила: — Я його лише не довго знала. Дуже не довго. А з яких Цезаревичів ви?»

Юліян оповів кількома реченнями своє походження.

«Отже, сином капітана Цезаревича є ваш батько? Годинникар?»

«Годинникар», — відповів Юліян сухо й мимоволі і вдруге вклонився.

По його обличчю перебігла темна краска й майнуло невдоволенням.

«Він помер наглою несподіваною смертю. Чи також се вам відомо?»

Юліян не знав.

Бабуня Орелецька задивилася на гарного, рослого юнака, мов на привид перед собою.

Відтак, по хвилі понурення в гадках, спитала, чи йому відомо, що він не вдома й не при своїм гарнізоні помер, а — а…

Юліян схилився над старою жінкою, щоб не втратити жодного слова. Вона йому така чудна своєю бесідою видалася.

«В службовій подорожі… в горах — помер несподівано. Молодий ще, гарний. Тут, тут около уст, — указала рукою на нього… — в рисах і щось в очах. Се зовсім він, коли дивлюся на вас. Але вже доста».

«Прошу мені лише сказати, в котрих горах?»

Стара жінка поглянула недовірливо на Юліяна. Чи справді сей внук не знав би, де його предок помер?

«Помер в околицях копалень вельможів Ґанен фон Ґанинґаймів».

«Фон Ґанинґаймів?» — сказав Юліян і підніс брови.

«Так. Ви нічого про них, про ті золоті часи не знаєте. Які то часи були!»

Бабуня Орелецька завернула трошки очі до юнака.

«Вони зовсім мене не цікавлять. Що мені, молодому українцеві, може бути інтересне на часах „Ґанинґаймів“?»

А вона, противно, жиє дальше духом, часами тих вельможів. Проживала там довший час і вийшла відти заміж. Там, приміром, в І. і досі проживає її старший брат Альфонс Альбінський, що був найвидніший урядник гірництва в фон Ґанинґаймів… їх права рука. Рука, котрою вибирали «каштани з вугля». Які то часи були, ах… які… моменти. Тепер лиш згадуються, мов казки… Бабуня похитала головою, прижмурюючи очі.

«Яке панське, гуляще життя велося там; в яких розкошах жилося… де, де тепер жиє хто так, Але… — додала… наче опам’яталася, — за блискучих часів, звичайно всьому настав кінець.

Бувало, як зачнуть гуляти, в карти грати, музики оплачувати, до білої днини божеволіти, то не надивишся всьому тому. Я там бувала… я там розкошувала, я — знаю все. Мій брат і я… ми обоє були там у вельможів в „білій палаті“. І все… так сказати б, втаємничені. А гірничих урядників яких і кільки! І німців, і поляків, і чехів, і мадярів… і знаю я ще що за „породи“».

«А українців не було, добродійко?» — кинув слівце до ушка бабуні — Юліян.

Бабуня прокинулась, перелякана.

«Межи урядниками гірничими не було тоді. Мій муж, що мав пошту й був в тім керунку взоровий і сумлінний, — був українцем. Один молодий вчитель… що визначався… особистими гарними прикметами й співом — був українцем… відтак якийсь громадський секретар і т. і. були також українцями. Але ролі не грали вони між панством жадної. Були собі так лиш державними урядовцями й більш нічого. І теж так. Без тоншого виховання, без вищого образовання, як, приміром, його виявляють поляки, мій брат Альфонс і чехи».

«І гуляли й грали всякі гри в карти, бабуньо? І ваш брат, наш вуйко Альфонс?» — спитала Ева, вдивившись в бабине трохи почервоніле обличчя.

«Вуйко Альфонс не був ніколи пристрасним грачем, грав все умірковано й до якогось часу. Відтак вставав і відходив непомітно. Він мав жінку й дітей і ще якусь жінку — „українку!“», — кликнула нараз через плечі «українку».

«Чи справді?» — зчудувався Юліян.

«Справді. Доньку священика — знаної родини. Але другі грали інакше, чим він. Їх було доста, коли посходилися на забави до вельможів Ґанинґаймів і…»

«Бавилися й грали в карти?» — спитала нервово Ева, між тим, як Юліян, мов напружений змій, нахилявся над бабунею й топив свої сталеві, в тій хвилі майже зеленкуваті, очі в бабунине обличчя.

«До рання, добродійко?»

Бабуня подалася раптом взад: «Ради Бога, не такий погляд, паничу. Не сей погляд, — кликнула й простягнула, наче в оборону від нього, обі руки: — І ваш предок грав, не гадайте, що не грав. Він також знав добре ті часи, але…» — тут урвала, відвертаючи від нього очі.

«Але, бабуньо?» — настоювала Ева на своїм, що хотіла бабуню оповіданням про давнину зреабілітувати перед молодим чоловіком.

«Але донько… але я бачила там і пристрасну гру, бачила, як програвано маєтки, села, коли не ставало готівок. Ба, я сама сиділа  о д н о г о   р а з у  з такими грачами при зеленім столі.  Т о   н е   з а б у д у  і не могла я через довгі роки забути. Який то був блискучий вечір..! Здаєсь, що і був він послідний. Гульба, співи, костюми, карти, тости, танці… все йшло ніби окремо — а все-таки в сумісі.

Сказано: життя й смерть».

«Ви багато бачили й пережили, бабусенько», — ніби докінчила внучка за бабунею, присуваючись підхлібно — не то шукаючи в неї опіки.

«Бачила, мої діти, як не бачила! Красу, любов бачила й пристрасть… Вона страшна…»

«Пристрасть має лиш своє право доти, доки ми нею керуємо. Коли ж ми керму випустимо з рук, вона бере нас під свою владу, робить нас сліпцями й душевними каліками», — зачувся нараз