Леонід Григорович Кононович - Тема для медитації

знає! Наймення їхні відомі знахарям і відьмам, але вголос їх вимовляти не можна... Коли навіть заходить про них розмова, то треба прочитати закляття: «В чистім полі камінний стовп стоїть, у тому стовпі заклятий меч лежить, — хто цього меча має, той усю нечисть постинає!» А то накличеш нещастя...

— Юру, а яка вона, ця Отхлань?

— Ну, — сказав я, — це така прірва між світами! Коли людина вмирає, то її душа пливе по чорному дунаю, який тече в Отхлань. Між іншим, дунай — це колись так звалася всяка вода... От цей дунай і є першою рікою, яка оперізує всю Отхлань. Друга ріка — це кровавий дунай. Третя ріка — огненний дунай, через який перекинуто калиновий міст, і його стереже червоний див. Далі починається камінний ліс, у якому водяться люди з собачими головами. Потім ідуть три камінні пороги, що їх стережуть різні потвори. Найстрашніша з них — це Лизень, бо він як подивиться на живу душу...

— А хіба живі можуть потрапити в Отхлань?

— В царство Морани, — повчально сказав я, — ходять відьми й характерники, бо вони їй служать! Але навіть вони цього стараються не робити, бо звідти можна й не вернутися... Одначе був один чоловік, який живцем потрапив ув Отхлань і зумів звідти вирватися — і навіть піднятися у Верхній Світ. Там він бачив Город-на-Оболоках, де вічно живе Сварог.

— Це все бабуня тобі розповідала?

— А хто ж іще! — Я глянув на годинника й побачив, що до початку першої пари лишилося яких десять хвилин. — Мені пора, Леляно... Ти принесла щось почитати?

Вона дістала якусь теку. Тоді розв’язала поворозки, і я побачив заголовок: «Репортаж із заповідника імені Берії».

— Це, — сказала вона, — досить давня праця, одначе тут цікаві думки. Прочитай... І ще одне. Увесь самвидав буде зберігатися в мене. Я мешкаю в тітки на Мишоловці, й там заховати можна що завгодно... Так що того портфеля теж віддаси мені... Домовилися?

— Та певно! — я подумай. — Знаєш, єдине чого я не хтів би, це залучати до цієї справи Стояна...

— Чому?

— Його дід був активістом і вигубив три чверті села. Його батько був головою сільради і розвалив церкву. Сам він ще й тижня не провчився на факультеті, а його вже обрали комсоргом. Яблуко від яблуні недалеко падає, розумієш?

— Я ручаюся за нього! — заявила вона. — Врешті, це не твій клопіт.

Я глянув на неї й зітхнув. Її ніжний м’який профіль чітко вирізнявся на тлі осіннього краєвиду, й у душі моїй зненацька поворухнулося невиразне тоскне передчуття того, що ми обоє роковані й наближаємося до тої межі, за якою починається непоправне; що будь-яке щастя — де всього лиш одна мить, яка може більше й не повторитися; що прийде час, коли я згадуватиму цей день з глибокою печаллю й сумом...

Юр штовхнув хвіртку, і вона пронизливо завищала незмащеними завісами. Спотикаючись на кожному кроці, він піднявся до хати, пройшов попід вікнами, де шурхотіло пожухле кленове листя, і спинився перед порогом. Відро так і стояло на присьбі, як він його залишив, повернувшись од криниці. Уклякнувши на колінах, він перехилив те відро до себе і заходився жадібно ковтати холодну воду, в якій прозорими скалками плавала дрібна крига...

ГЛОСАРІЙ. ... не мав ані найменшого уявлення про реальну політичну обстановку. Філологічний факультет у середині 70-х років — це була жалюгідна жменька переляканих і вкрай озлоблених людей, що скидалися на собак, яких побоями і лайкою загнали в глухий кут. Після нещодавніх політичних арештів достатньо було запідозрити кого-небудь в націоналізмі — й уся ця зграя з диким ревом і гавканням починала рвать таку людину на шматки. З цією метою партійні органи запровадили процедуру з перевірки на політичну благонадійність — офіційно вона звалася атестацією з громадсько-політичної практики, і гаслами її були такі фрази, як «усім до всіх є діло» й «ніхто не повинен залишатися осторонь»...

... після лекцій. З вікна видно було тополі, з яких уже геть облетіло листя, й залізні коробочки авт, які снували туди-сюди бульваром Шевченка.

— Відзначається пасивною, аполітичною поведінкою! — урочисто виголошував дзвінкий дівочий голос. — Протягом цілого семестру відмовлявся брати участь у житті студентського колективу, ігнорував усі громадські заходи, а також не з’явився на комсомольські збори університету... Коли я нагадала йому, що явка обов’язкова, то він відповів: «А на дідька вони мені здалися... що я, дурний?!»

— Нічого, ці слова йому боком вилізуть! — озвалася Попружна.

— Крім того, активно пропагує вірші маловідомого поета Антонича, в якого прослідковуються релігійні й націоналістичні завихрення... Одне слово, фігура дуже оригінальна! Пропонуємо: не атестувати Юра, справу передати на розгляд комсомольського бюро факультету...

Я підняв голову й подивився на дівча, котре виголошувало всю цю бридню. Воно звалося Вірочка, й посмішка в нього була солодка, як мед. Найсмішніше ж було те, що ця юна істота мені трохи й подобалася: карі оченята, розпущені темні коси, класична фігура з пухкими стегнами й довгими ногами... ну, на дідька їй, питається, потрібен був той собачий комсомол?!

— Які ще будуть думки? — діловито поспитала Попружна.

В аудиторії стояла тиша.

— Сміливіше, товариші! — солодко посміхнулася Вірочка. — Ваш однокурсник, такий же комсомолець, як і ви, одірвався від колективу... і наше завдання — повернути його назад! Так що ніхто не повинен залишатися осторонь.

— Кожен з вас повинен внести свою частку в його перевиховання! — підсумувала Попружна. — Дембицький?

Збоку підвівся здоровий, мов дуб, чолов’яга.

— Мені здається, Юр просто не поважає нас! — басом сказав він. — Йому начхати на своїх товаришів, на колектив, на комсомольську організацію... Так не може далі тривати. Гадаю, ми повинні висловити йому недовіру!

— І взагалі, таким не місце в університеті! — дзявкнуло з місця якесь дівча.

Вірочка посміхнулася.

— Добре, добре... — похвалила вона. — А от я хочу спитати таке... скажи нам, будь ласка, — обернулася вона до мене, — з якою метою ти пропагуєш вірші оцього... як там його...

— Антонича! — підказала Попружна.

— От-от, Антонича! Дякую, Валентино Миколаївно... — посміхнулася вона Попружній. І до мене: — От поясни нам, своїм друзям... навіщо ти це робиш?

Я переступив з ноги на ногу.

— Антонич, — урочисто сказав я, — це великий поет! Знайомство з