Василь Миколайович Шкляр - Маруся

ж, як не тобі, брате, іти до батька-отамана з такою чолобитною: Зелений Зеленому не відмовить. Хорунжий подякував товариству за честь, піти з ним у Трипілля ще зголосився Василь Гречаник, який, виявилося, давно запасся кусачками, і тієї ж ночі вони вирушили в дорогу. У загорожі з колючого дроту прорізали кусачками такий акуратний лаз, що його й удень ніхто не помітив.

Старшини нічого не казали стрільцям, які жили в окремих бараках. Вирішили не загадувати поготівля до втечі, поки не повернуться посланці від отамана Зеленого й не скажуть, як діяти далі. Виглядали їх, як на голках, бо всяке могло підстерегти гінців у дорозі. Але через два дні Зелений із Гречаником повернулися. Прибилися до старшинського бараку знов-таки серед ночі й сказали, що батько-отаман зробить усе, що треба. Післязавтра увечері всі мусять бути готові, до них вишлють не тільки провідників, а й охорону.

— То ви бачили самого отамана Зеленого? — з недовірою спитав старший десятник Орест Присяжнюк.

— А хіба ми до кого ходили? — невдоволено глянув на нього Гречаник.

— Ну, так… А який він?

— Хто? — спитав Гречаник, наче не знав, про кого мова.

— Та ж отаман.

— Простий сільський хлопець, — сказав Гречаник. — Зустрів нас босий…

— Босий? — здивовано перепитав Присяжнюк.

— Но! Босий і з підкоченими до колін холошами. Сам чорнявий, а вуса руді. Каже, що тягне руку за Петлюрою в боротьбі за волю України, але чхати хотів на його загравання з «динями».

— Динями?

— «Динями» отаман називає денікінців і каже, що пустив із них юшку вже в дев’яти боях.

— Нічо’ собі простий хлопець! — і далі дивувався Орест Присяжнюк.

— Зелений заборонив селянам возити до Києва хліб на продаж, — сказав Гречаник. — Влаштував «диням» хлібну блокаду. Отакий він.

— Очі в нього ласкаві, — додав хорунжий Зелений. — Але часом як блисне ними, то ніби наскрізь прошиє. Що ж ти хоч — тримає під своєю рукою цілу дивізію. Мудрий, як змій.

Що отаман мудрий, то вже видно було з того, що призначив він операцію на суботу, наче знав заведенцію табірного коменданта — полковник Осліковський щосуботи від’їздив до Києва й повертався в неділю увечері або в понеділок уранці. Табірна охорона, користуючись такою нагодою, пиячила до запаморочення.

Тільки в суботу ввечері сотенні сказали стрільцям, щоб усі приготувалися, через годину тікаємо. Петрові Гультайчуку та Михасеві Проціву на їхнє-таки прохання було доручено заопікуватися поручником Гірняком. Усе грало їм на руку: випала темна ніч, денікінці кубрячили в цегляній касарні, лише три стійчики чатували харчові гамазеї та ще двоє пантрували браму. Але втікати через браму ніхто не збирався, «ворота» ладувалися у дротяній огорожі з північного боку від лісу. Саме в лісі на втікачів мали чекати люди Зеленого. До табору ще мусив зайти мобілізований з українців денікінець, котрий таємно працював на отамана, і подати сигнал до втечі.

Близько сьомої вечора сталася перша несподіванка. До бараку, в якому тулилася третя сотня, несподівано підійшов конвой і погнав стрільців на станцію розвантажувати вагони. Переносити втечу не було як — так само неждано-негадано їх могли будь-коли погнати до потяга й відпровадити на Донбас.

У касарні сторожа пиячила, проте й охоронці біля харчових комор задніх не пасли. Вони також добряче хильнули й, дзенькаючи ложками, вигрібали з консервних бляшанок солодкий перець, який полонені сьогодні вранці вивантажили з товарного потяга. Усе добро, яке Антанта колись обіцяла українській армії, тепер ешелонами йшло білогвардійцям — від гармат, мундирів і ліків до солодкого перцю.

Невдовзі до бараку старшин зайшов молоденький «денікінець», якого сторожа на брамі навіть не запитала, куди він оце чимчикує. Хлопчина більше скидався на гімназиста, ніж на військового. Підійшов до хорунжого Зеленого й шепнув, що пора.

О дев’ятій годині сотні почали тихцем залишати бараки. По троє-четверо стрільці підходили на умовлене місце за виходком[40], де стояв хорунжий Гречаник і показував стежку до «воріт» між колючим дротом. По той бік огорожі біля діри їх виглядав Роман Зелений, а ще далі піджидав молоденький «денікінець». За якихось півгодини з табору вислизнули майже всі полонені, окрім тих, що пішли на станцію. Втікачі гусаком подалися до лісу вслід за «денікінцем». Бігти піском було важко, зате не так чути тупоту.

Біля пролазу затримався тільки хорунжий Зелений — мусив дочекатися ще трьох. У темряві він уже видивив усі очі, але нікого не бачив. Раптом біля виходку блиснув вогонь, за ним бахнув постріл. У Зеленого щось тріснуло всередині, він аж присів. Біда!

Лихо спіткало Петра Гультайчука, Михася Проціва та поручника Гірняка, якого вони удвох виносили з табору. Так вийшло, що ці троє відходили останніми, бо Мирон довго опинався, казав, що через нього вони занапастять не лише себе, а й увесь курінь. Ви тікайте, просив Мирон, а я потім викручуся, однак стрільці, не підкорившись поручникові, закинули його руки собі за шию і щодуху побігли до пролазу.

Де не взявся денікінець, котрий сп’яну шукав чи вітру, чи вчорашнього дня, та, почувши брязкіт кайданів, з переляку вистрілив у пітьму. На його постріл п’яна сторожа вискочила з касарні, здійняла алярм і кинулася в той бік, куди показував наполоханий «никінець». У темряві вони нічого не бачили, але галайкали все ближче до втікачів, котрі саме добігли до лазу та припали до землі якраз під колючим дротом.

За крок до волі вони потрапили у безвихідь. Зриватися й бігти далі не було як, бо їх би помітили й наздогнали (тепер Миронові кайдани сковували всіх) чи просто перестріляли б, аби не завдавати собі зайвого клопоту. Так само не було нічого дурнішого, як лежати в пролазі й сподіватися, що їх тут не знайдуть.

Галайкання ближчало. Хорунжий Зелений теж ліг на землю, хоч знав, що треба тікати. Хай тебе доганятимуть навіть кулі, все одно треба бігти чимдуж куди бачать очі. І тоді, коли вони всі четверо мусили піддатися злій долі, сталося щось таке, чого спершу ніхто не міг собі пояснити, окрім Мирона Гірняка.

Він, Мирон, відштовхнувшись обома руками від землі, різко відповз назад і клубком покотився попід дротяною огорожею чимдалі від лазу. Затиснувши в руках ланцюг, щоб той не бряжчав, Мирон котився так швидко, що за хвилю-другу стрільці вже не бачили його в темряві, а трохи пізніше почули брязкіт кайданів сажнів за сімдесят. Сторожа кинулася в той бік, знов забахкали постріли, і тільки тут хорунжий