Василь Миколайович Шкляр - Маруся

під охороною кількох конвоїрів, од яких неважко було й утекти. Але ніхто не знав, куди утікати. По обидва береги Дніпра стояли білогвардійці, галицькі корпуси відкотилися на демаркаційну лінію аж до Попільні, Сквири й Козятина. Пробиратися до своїх можна було хіба маленькими групами по три-чотири душі, маючи надійних провідників, які показали б «стежку» через Дніпро й далі на захід.

Однак «свої люди» з київського підпілля переказали, що втікати зараз не варто, бо, гляди, наше військо знов поверне на Київ, і тоді полонені, озброївшись із допомогою повстанців, ударять разом з ними на ворога з тилу. Тож терпіть, поки терпиться.

Не так, як усім, терпілося Миронові Гірняку. Станімір як у воду дивився, коли казав, що той «бик» захоче помститися. Мирона зачинили окремо від усіх у якомусь хлівчику з маленьким, як долоня, віконцем і зодягли на нього старезні іржаві пута, що їх, мабуть, носив ще Кармелюк. Чи, може, вони тут зосталися від якогось столітнього варнака, що, бідний, помер у неволі, бо таких кайданів Мирон ще не бачив. Товстелезний ланцюг, масивне обіддя, залізна колодка, замок у якій відчинявся більшим ключем, ніж київська ратуша. У тих путах Мирон ледве пересував ногами.

На роботи його з таким причандалом не виганяли, але з хлівчика Мирон виходив коли хотів. Далеко пута не волочив, сідав на вичовгану колоду, що лежала тут, мабуть, ще від тих-таки петровських часів, і дивився у бік Дніпра, якого не видно було за бараками, поглядав на браму, де завжди крутилися вартові в червоних погонах.

Від північного боку табору за півверсти починався сосновий ліс — він зманював погляд і підохочував думку про втечу. Недалеко від бараків, за гамазеями й довжелезними коморами, стояла дарницька залізнична станція, через яку гуркотіли чужі ешелони — тоді Миронів хлівчик, як і всі дерев’яні споруди, дрижав на піщаному ґрунті наче від землетрусу, і здавалося, от-от розвалиться.

Вечорами до Мирона часто підходили стрільці чи хтось із старшин, намагалися якось його розрадити, але розради не було. Учорашні переможці, вони й не спам’яталися, як стали переможеними, і тепер навіть не відали, що з їхньою армією, де вона та з ким воює. Знали тільки, що галицькі корпуси покотилися на Фастів і далі, начебто знов стоять проти червоних, які підійшли від Одеси. Але все це доходило до них з усіляких чуток, що їх заносили до табору навіть цигани. Це кочове плем’я вряди-годи заїжджало сюди на кибитках кувати денікінцям коней — буна дзіва! — і розповідало полоненим, що діється в світі. Та ні цигани, ні сорока на хвості добрих чуток не приносили.

Табором дедалі частіше кружеляли осінні вітри, вони зривали хмари піщаної куряви, яка скрипіла на зубах і виїдала очі. Дарниця лежала на берегових пісках, ними весь час колобродив вітер, і все було сіре від піщаного пороху — бараки, люди, їхній одяг, обличчя.

Соколине око в Мироновій кишені було холодним, як і все довкола пронизував дедалі дужчий осінній холод.

Одного вечора в сутінках до Мирона підійшов, наче тінь, Петро Гультайчук. Він і так був худий, а тут висох на щіпку, хоч годували їх вівсяною баландою навпіл з остюками, «чтоби билі здарови, как лошаді».

Петро тихо сів на краєчок колоди чимдалі від Мирона. У нього й тепер на одній нозі був черевик, а на другій чобіт з відрізаною халявою. Не встиг, сірома, взутися в комісарські хромовики, хоча того добра в захоплених большевицьких ешелонах вистачило б не на один галицький корпус.

— Вибачєйте, пане поручнику, що не сідаю ближче, — сказав він винувато. — Нас у бараку, перепрошую, доїдают воші, а у вас, може, й нема. Та я не про то, — перейшов на шепіт Гультайчук. — Хотів вас просити, абисти не падали духом. Ми з Михасем Процівим дали собі слово: як будем тікати, винесем вас на руках.

— Дякую, — сказав Мирон. — Але як буде нагода — тікайте без мене.

Гультайчук зітхнув голосніше, ніж говорив.

— Боже, як я сі тішив, коли ми вступили до Києва, а чим сі скінчило? Не можна чоловікови так сильно радіти. Бо тоді й смутку буде та сама мірка. Це я закмітив давно. Але не падайте духом, пане поручнику.

Гультайчук підвівся й так тихо пішов до бараку, наче він не торкався землі.

Якось до Мирона підсів навіть «бик» у червоних погонах і сказав, що не тримає на нього зла, зняв би з Мирона пута, якби він прилюдно попросив у нього пробачення й пообіцяв, що більше не розпускатиме рук. «Бик» був дебелий, бриластий у плечах, але з лиця добродушний — через повні рум’яні щоки він навіть скидався на веселу дівку. Тепер усі вони були веселими, бо Добрармія впевнено йшла на Москву, генерал Мамонтов уже взяв Воронеж. Ось як розіб’ємо Петлюру, сказав «бик», то відпустимо вас додому, потім відіб’ємо Галичину у поляків, і ви будете наші. Чого ж нам сваритися?

Мирон мовчав і дивився собі на ноги — біля щиколоток кайдани натерли багряні рубці.

— Упрямий ти, галічанін, — сказав «бик». — Но сматрі, єслі нє папросіш прощєнья, мнє прідьоцца смить свой пазор кровью.

Минав місяць неволі, який видався Миронові довшим за рік. Холоди дужчали, а полонені не мали теплого одягу, бараків не опалювали, холоднеча дошкуляла вдень і вночі. Стрільці почали хворіти. Відпоручники зі старшин пішли скаржитися комендантові табору Осліковському на «собаче утримання». Полковник Осліковський їх «заспокоїв», що на початку жовтня усіх полонених перевезуть на вугільні шахти Донбасу. Там вас, мовляв, і зодягнуть тепліше, і взують, і відвошивлять.

Стало зрозуміло, що треба чимшвидше тікати.

Хорунжий Василь Гречаник попросив коменданта, щоб із полоненого Гірняка зняли кайдани. Це ж військовий полон, а не середньовічна каторга, сказав Гречаник.

Полковник Осліковський відповів, що цей полонений завдав білогвардійцеві тяжких тілесних ушкоджень, за що міг би дістати покарання значно суворіше. Але він подумає, як полегшити долю невільника.

Відпоручники пішли до старшинського бараку з однією думкою: тікати. Радилися до глибокої ночі й вихід бачили тільки в одному — хтось із них мусить дістатися до Трипілля, столиці отамана Зеленого, й попросити його, аби дав утікачам провідників і трохи оружних людей. До Трипілля було небагато й немало, верст сорок п’ять, зате дорогу туди показував сам Дніпро — іди його берегом униз за течією і через кілька годин побачиш на протилежному боці трипільські кручі.

Хто піде до отамана?

Усі подивилися на хорунжого Романа Зеленого, мовляв, кому