Філіп Пулман - Магічний ніж

— Тоді летімо на зустріч із ним. А ви будете моєю почесною вартою.

Ангели слухняно розправили крила й полетіли до забарвленої сонцем у золото фортеці, і услід за ними, охоплена нетерпінням, летіла відьма.

7

«Роллс-Ройс»

Ліра прокинулася досить рано. Ранок був тихим і теплим, і здавалося, наче в місті, крім цього теплого літа, ніколи не було іншої погоди. Дівчинка вислизнула з ліжка, спустилася на перший поверх і, почувши з боку моря дитячі голоси, вийшла подивитися, що там відбувається.

Три хлопці й дівчинка перетинали залиту сонцем гавань на двох катамаранах — очевидно, вони змагалися, хто перший дістанеться до причалу. Побачивши Ліру, вони на мить уповільнили хід, але потім перегони знову захопили їх. Переможці врізалися у кам'яні сходинки і такою силою, що один із них упав у воду. Хлопець спробував залізти на друге судно й також перевернув його, і вони всі разом почали плескатися у воді — так, ніби страх попередньої ночі ніколи не охоплював їх. Ліра вирішила, що вони молодші від більшості тих дітей, котрі стояли біля башти, і приєдналася до них у воді. Пантелеймон у вигляді сріблястої рибки кружляв навколо неї. Їй завжди було легко спілкуватися з іншими дітьми, і невдовзі всі четверо зібралися довкола неї, сидячи в калюжах на теплому камені. На гарячому сонці їхні сорочки висихали буквально на очах. Бідолашний Пантелеймон змушений був набути вигляду жаби та зачаїтися у прохолодній вогкій кишені.

— А що ви збираєтеся робити з тією кішкою?

— А чи насправді вона відводить невдачу?

— Звідки ви?

— А твій друг боїться примар?

— Віл нічого не боїться, — відповіла Ліра. — Утім, я теж. А чому ви боїтесь кішок?

— Ти нічого не знаєш про кішок? — недовірливо промовив найстарший із дітей. — У кішок усередині живе диявол, отак. Слід убивати кожну кішку, котру зустрічаєш, інакше вона вкусить тебе та запустить в тебе диявола. А куди ти поділа того великого плямистого кота?

Ліра зрозуміла, що він має на увазі Пантелеймона, та з невинним виглядом похитала головою.

— Мабуть, він тобі наснився, — сказала вона. — Знаєш, деякі речі мають інший вигляд у місячному світлі. Але ми з Вілом прийшли з місця, де немає примар, тому ми обмаль про них знаємо.

— Якщо ти їх не бачиш, тобі нічого не загрожує, — повідомив хлопчик. — Щойно ти їх побачиш, вони також тебе побачать і схоплять. Так казав мій тато, а потім вони його схопили. Тоді він їх не помітив.

— А зараз вони тут, навколо нас?

— Так, — відповіла дівчинка, а потім простягла руку та схопила жменю повітря, вигукнувши: — Спіймала!

— Вони не можуть завдати тобі шкоди, — зауважив один із хлопців. — А коли так, то ми не можемо завдати шкоди їм, отак.

— А в цьому світі завжди були примари? — спитала Ліра.

— Так, — відповів один хлопець. Але інший поправив його:

— Ні, вони з'явилися кілька століть тому.

— Вони з'явилися через Гільдію, — промовив третій.

— Через що? — не зрозуміла Ліра.

— Брехня! — вигукнула дівчинка. — Моя бабуся казала, що примари прийшли тому, що люди поводилися погано, і Бог надіслав їх, аби покарати нас.

— Твоя бабуся анічогісінько не знає, — зауважив один з її друзів. — У неї борода, так що вона коза, твоя бабуся.

— То що таке Гільдія? — гнула своє Ліра.

— Ви ж знаєте Башту Ангелів? — спитав старший хлопець. — Велику кам'яну вежу на площі? Так от, вона належить Гільдії, і в ній є таємне місце. Гільдія — це люди, що знають усе. Філософію, алхімію — все на світі. І саме вони впустили до нас примар.

— Це неправда, — заперечив інший хлопчик. — Вони прийшли з зірок.

— Правда! Ось як це було: декілька століть тому один чоловік із Гільдії дробив свинець — він намагався перетворити його на золото. Він різав його на менші й менші шматочки й нарешті роздрібнив так, що далі цього робити вже не можна було. Крупинки свинцю були такими дрібними, що їх вже важко було розгледіти. Але він і їх почав різати, й у найменшому шматочку знаходилися запечатані всі примари, вони були напхані туди так щільно, що зовсім не займали ніякого простору. Але щойно він розрізав ту крупинку — хлоп! Вони розлетілися на всі боки. Відтоді вони й живуть у нашому світі. Так казав мій батько.

— А наразі в башті є люди з Гільдії? — поцікавилася Ліра.

— Та ні! Вони втекли разом з усіма іншими, — відповіла дівчинка.

— Там нікого немає. Це місце зачароване, — повідомив молодший хлопець. — Ось чому звідти вийшла кішка. Жоден із дітей туди не ходив, і нізащо не піде. Там моторошно.

— А люди Гільдії не бояться туди ходити, — сказав інший хлопчик.

— Вони використовують особливу магію. Вони дуже жадібні, обдирають бідних, — промовила дівчинка. — Усю роботу виконують бідні люди, а Гільдія живе собі їхнім коштом.

— А наразі в башті нікого немає? — запитала Ліра. — Я про дорослих.

— В усьому місті наразі немає жодного дорослого!

— Вони не насмілюються сюди прийти, ось так. Але ж Ліра бачила нагорі башти того юнака — вона була в цьому переконана. До того ж ці діти розмовляли якось по-особливому — як досвідчені брехуни. Ліра вміла відрізняти брехунів від щирих людей і знала, що діти чомусь кажуть їй неправду.

Раптом вона згадала: маленький Паоло заїкнувся, що в нього та його сестри Анжеліки є старший брат Туліо, котрий також знаходиться в місті, але Анжеліка різке і обірвала його. Може, той юнак, якого вона бачила, і є цим братом?

Вона залишила дітей, аби повернути катамарани на пляж, а потім, вирішивши приготувати каву, повернулася у квартиру над кафе. Віл ще не прокинувся, поруч із ним, згорнувшись, спала кішка, а Лірі не терпілося знову побачити вчену, з якою вона розмовляла вчора. Тож вона написала хлопцеві записку та поклала її на підлозі біля ліжка, після чого взяла свій рюкзак і пішла до вікна, що вело у Вілів світ.

Обраний нею шлях пролягав через маленьку площу, на якій вони побували попередньої ночі. Тепер вона була порожньою, сонячні промені били у фасад давньої вежі та освітлювали потемніле дерев'яне різьблення навколо дверей: людиноподібні постаті зі складеними крилами, риси яких були стерті часом, але в їх спокої й досі можна було відчути міць, співчуття та інтелектуальну силу.

— Ангели, — промовив Пантелеймон, котрий у вигляді цвіркуна сидів у неї на плечі.

— Може, примари? — припустила Ліра.

— Ні! Діти казали, що це Башта Ангелів, — не погодився з нею деймон. — Гадаю, це саме вони.

— Увійдімо?