Андрій Юрійович Курков - Львiвська гастроль Джимі Хендрікса

місце, ніби заїхали йому в пах важкою футбольною бутсою. Тарас загальмував і подумки відзначив, що знов опинився перед парадним знайомого чотириповерхового будинку, де в нічній тиші вже не раз звільнялися його клієнти від тягаря дрібних, але тяжких каменів.

Поляк схопив простягнуту йому літрову банку, скорчившись у три погибелі, вибрався з машини.

– Гей! – сказав йому в спину Тарас. – Ви тільки не викидайте камінчик! Я їх складаю!

Поляк, що зігнувшись стояв спиною до машини, повів здивовано головою, немов хотів обернутися. Але в якийсь момент він опустив голову, вирішивши, що спостерігати за банкою йому в цей момент важливіше.

Тарас вимкнув двигун і фари – навіщо турбувати мешканців? Тим паче, що всі вікна будинку були темні. Подивився на годинник – пів на третю. Подумав про Дарку – як їй там, у її обмінній клітці? Добре ще, якщо електрика є!

Секунди тягнулися нестерпно довго. Поляк немовби завмер, згорбившись, нахилившись уперед. У відчинені дверці «опеля» дув прохолодний сирий вітерець. У цей момент зазвичай падає в скляну банку камінчик, видаючи поодинокий цокаючий звук. Потім звучить дзюрчання, і клієнт поступово розпрямляє спину. Але зараз цього не відбувалося.

Тарас відчув занепокоєння. Спочатку подумав, що турбується за клієнта, але через кілька секунд дрібне неприємне тремтіння охопило його пальці. Він опустив долоні на кермо, стиснув кермо щосили і відчув своїм тілом, як тремтить усе навкруги – і він, і кермо, затиснуте в руках, і вся машина. Клейка тиша, що оточила сірий «опель», ще більше лякала Тараса. Він різко обернувся до поляка. Той раптом здригнувся, підніс обидві руки, немовби відштовхуючись від невидимих нападників. Брязкіт розбитої банки виштовхнув тишу з простору, який оточував машину. І тут задзюркотів струмінь, Славомир, застогнавши, опустив руки, точніше, ліву опустив просто вниз, а правою взявся за керування струменем.

Тарас усе ще відчував, як тремтить у руках кермо машини, але тепер, коли тиші більше поруч не було, його внутрішній жах змінився страхом і розгубленістю.

Поляк повільно обернувся, дзвякнула «блискавка» його брюк, він застебнув твідове пальто й повільно опустився на сидіння.

– Вийшов? – запитав його Тарас.

– Здається, – тихо відповів Славомир. – Такий різкий біль… Я не очікував… Навіть зараз якось не по собі…

Тарас хотів був попросити поляка зачинити свої дверці, як до його слуху долинули човгаючі кроки. Він нахилився вперед і побачив, як униз по вулиці, похитуючись, дивною хворобливою ходою, ледве піднімаючи ноги, пройшов чоловік, сутулий, невисокий, чи то у ватнику, чи то в якійсь схожій на ватник куртці.

– Ну що, їдемо? – запитав поляк.

Тремтіння в пальцях Тараса зникло. Занепокоєння відпустило його. На душі запанував мир, і цю миттєву зміну стану Тарас відчув у найменших подробицях, наче в різних місцях його тіла було ввіткнено не менше сотні тонких голок, і хтось раптом якимось дивним чином одночасно їх витягнув.

Він зняв машину з ручника. Вона неквапом покотилася вниз. На ходу завів мотор, увімкнув світло.

Тарас вдивлявся в освітлений фарами простір, намагаючись розгледіти кілька хвилин тому поміченого бомжа, але нікого не побачив.

– До готелю? – запитав він поляка.

Славомир заперечливо хитнув головою.

– А куди? – здивувався Тарас.

– Нічний клуб. Треба отямитись.

Тарас знизав плечима і повіз клієнта в «Позитифф» на Зелену.

Вже зупинившись біля дверей клубу, він звернув увагу на безлюдність вулиці й тишу. Поляк теж недовірливо огля дав із машини вулицю.

– Це тут? – запитав він.

Тарас вийшов, прислухався. Звідкись, здавалося, з-під землі, до його тіла донеслися низькі вібрації. Він підійшов до входу в клуб, і вібрації посилились. Обернувся до поляка, заклично махнув йому рукою.

У клубі гуділа музика, саме гуділа, а не грала. Вони сіли за столик, до них повільно й невпевнено підплив по важкому повітрю втомлений молодий офіціант.

– Лаговалін є? Офіціант кивнув.

– Два! – сказав йому поляк.

– Я – за кермом! – твердо заявив Тарас.

Офіціант завмер. Тільки зіниці його очей «сходили» подивитися на того, хто «за кермом», і знову повернулися на Славомира.

– Все рівно два, – повторив він. – Без льоду, в одну склянку.

Тарас дивився в спину офіціанта, що віддалявся, і намагався зрозуміти: був той обкурений, п'яний чи просто втомлений.

– Скажіть, а ви інші хвороби лікуєте? – запитав раптом Славомир.

Його обличчя немов звільнилося від залишків перенесеного під час процедури болю. Очі здавалися знову абсолютно зосередженими, погляд – чистим і трохи гордовитим.

– Ні, я тільки каменями займаюся.

– А може, друзі є? До яких з іншими хворобами звертаються? – наполягав поляк.

Тарас, здається, розумів, куди хилить клієнт.

– Вас цікавить важка венерологія? – запитав він.

– Важка? – повторив Славомир, посміхнувшись і показавши ряд білих зубів. – Хороший термін! Сам придумав?

Тарас кивнув. І відчув миттєву гордість. Адже це саме він іще в інституті заради жарту розділив венерологію на важку та легку і порівняв її з артилерією.

Перед Тарасом на стіл несподівано опустився банкнот в десять євро.

– Це за копірайт! – сказав поляк. – Я цей термін використовуватиму!

«Сто десять!» – калькулятор у голові Тараса підрахував прибуток нинішньої ночі.

Офіціант опустив на стіл перед поляком склянку з товстого скла, наповнену бурштиновою рідиною. Різкий запах увірвався в ніздрі Тараса, й він інстинктивно відкинувся на спинку стільця.

– Мені потрібні люди з рідкісними захворюваннями! – поляк вимовив чіткіше й виразніше, не зводячи погляду з віскі.

– У моєї подружки алергія на гроші, – сказав Тарас не тому, що хотів підтримати розмову на тему, яка цікавить клієнта, а тому, що у цей момент він думав про Дарку і про те, що пора б йому з нею вже й кави з термоса випити.

– Цікаво. – Славомир ковтнув віскі й нахилився вперед, відсунувши склянку праворуч. Уперся ліктями в стільницю, втупився очікувально в Тараса. – Давно? Які симптоми?

– Висипання по всьому тілу, почервоніння…

Тарас раптом збентежено замовк, мовби зробив щось негарне і тепер йому стало соромно. Так! Він зрозумів, що заговорив про її тіло зі сторонньою, незнайомою людиною. Заговорив про її хворобу, про неї саму. Навіщо?

Тарас опустив погляд на склянку з віскі. Зараз, щоб ще міцніше замовкнути, він був би не проти зробити ковток-другий. Але ж потім однаково за кермо! Вона ж його чекає у своїй «валютній вежі», закритій зовні! Він має принести їй каву. Це єдине, чим він зараз може її розрадити!

– Мені треба йти, – ніяково вичавив із себе Тарас.

– Ви подумайте! Рідкісні захворювання – це хороший бізнес! Я міг би вам запропонувати партнерство! – Славомир заговорив швидше, розуміючи, що Тарас зараз дійсно піде і не дослухає його. – Я працюю у фармакологічній лабораторії в Бельгії.