Денис Володимирович Журавльов - Мазепа. Людина. Політик. Легенда.

та навіть наукових працях, присвячених добі Мазепи. Вочевидь, це відчув і читач цієї книжки, якому доводиться читати здебільшого про війни, бунти, інтриги, чвари і катастрофи. Тому запитання українського поета доби бароко, яке стало назвою цього розділу, «Як утриматись музам у воєн заграві?», було справді важливим для митця тієї епохи.

Можливих відповідей було як мінімум дві. Перший варіант відбивав настрої тієї надзвичайно великої частини українців, яка елементарно втомилася від постійного стану боротьби і війни, прагнучи миру, спокою, стабільності за будь-яку ціну. Така позиція в принципі могла передбачати і повне зречення ідеї національного самовизначення на користь стабільного існування під іноземною владою. Цілком зрозуміла психологічно, така ідея була наслідком глибокої зневіри тогочасних українців у своїх силах і запанувала в українському суспільстві після поразки планів Мазепи. Після повної втрати Україною всіх ознак політичного суверенітету наприкінці XVIII століття така позиція трансформується в лояльне щодо імперської влади малоросійство, в ідеології котрого, одначе, буде місце і «плачу на річках вавилонських» по втраченій «золотій» добі, коли козацька Україна все ще була суб'єктом, «гравцем» на політичній карті Європи. Згодом ця пекуча ностальгія відчуватиметься у Котляревського, Гоголя, Шевченка, які, бачачи навколо себе нудний, сірий, стабільний імперський світ України XIX століття, в розпачі шукатимуть інших, яскравіших барв у добі козацтва.

Друга відповідь цілком пасувала молодому етносу, який поступово трансформувався в політичну націю. її висловлювали чимало тогочасних поетів, зокрема відомий київський панегірист Іван Орновський у своєму творі «Вік залізний повсюди розсіює рани». Хоча «Вірша лагідна скромність і лють ворогують, Марс незгідно із Фебом живуть і міркують», поет може знайти себе і в буремний час війни, прославляючи доблесть і відвагу героїв свого часу, «славить залізо в упряжці кривавій». Крім того, зауважував поет, війна і військові успіхи – скороминущі і насправді не такі вже й цінні для історії, а ось справжнє мистецтво – назавжди (типовий приклад спроби протиставлення людини дії, воїна і людини думки, митця, що характерний для культури бароко, яка розчаровано і меланхолійно вглядалася в уламки ренесансного ідеалу «virtuoso» – гармонійної, всебічно розвиненої особистості). Цікаво було б дізнатися, як саме поєднувались гаряче прагнення дій та любов до барокового мистецтва в душі нашого персонажа…

Справа в тому, що Іван Мазепа видається нам доволі своєрідною і самотньою постаттю в не такій і малій вервечці українських володарів козацької доби. Якщо історики і публіцисти різних часів зуміли створити, поряд із досить переконливими і цікавими історико-психологічними портретами ще й досить шаблонні образи («для широкого вжитку») Богдана Хмельницького, Петpa Дорошенка, Петра Сагайдачного – «воїнів, борців», Івана Брюховецького та Павла Тетері – «демагогів і політиканів» тощо, то з образом Мазепи така трансформація ускладнена тим, що він погано піддається звичній примітивізації. Сам цей багатогранний персонаж опирався перетворенню на образ «дрібного переможеного зрадника», «інтригана» або навіть шаблонного «великого політика і національного героя» (і перших, і других, і третіх образів у популярній українській історичній традиції минулого й сьогодення є предосить).

І справді, Іван Мазепа – політик, майстер інтриги, полководець, воїн, цінитель прекрасного і його творець – не загубився б і на тлі блискучих правителів італійських князівств доби Високого Відродження – Сфорца, Медічі, Малатеста… Як і вони, Іван Мазепа розумів колосальну роль культури і мистецтва в житті нації, піднятті престижу держави та авторитету володаря, і, поєднуючи це розуміння із справжньою зацікавленістю мистецтвом, зокрема поезією, архітектурою та музикою, приділяв меценатській діяльності величезну увагу.

За словами Оглобліна, «в особі гетьмана Мазепи була щаслива сполука творця, активного учасника культурного процесу і його мецената – багатого, могутнього і щедрого. Культура взагалі, а мистецтво зокрема завжди займали важливе місце в душі Мазепи, натури поетичної і разом з тим схильної до філософічної синтези. Мазепа був непересічний поет, і в палкій політичній поезії його «Думи» кожна думка проникнута глибоким чуттям і високим пафосом, а в поетичній прозі його листів до Мотрі Кочубей майже в кожному рядку не тільки відчувається, але й чується пісенна ритміка, увінчана нерідко навіть віршовою римою». Додамо, що так само цікавими є меланхолійні роздуми гетьмана щодо долі України в «Пісні про чайку-небогу», яку часто приписують Мазепі:

Ой горе, горе

Чайці-небозі,

Що вивела чаєняток

При битій дорозі!

Киги! Киги!

Злетівши вгору,

Пришилось втопитись

В Чорному морю!

Киги!

Жито поспіло,

Діло приспіло,

Прийдуть женці жати,

Rim ок з абир am и.

Ой чайка в'ється,

Крилами б'ється!

Чого ж їй літати?

Чого ж їй кричати?

Як їй не кричати?

Як їй не літати?

Дітки маленькі,

Вона ж їм мати!

Ой діти, діти,

Де вас подіти?

Чи мені втопитись,

Чи з горя убитись?

Безперечно вартими уваги є ще не опубліковані та недосліджені поетичні твори гетьмана – філософська дума про старого, що веде розмову зі своїм тілом, та ще один лірико-філософський вірш – обидва нещодавно знайшла в російських архівах дослідниця Тетяна Яковлева. Деякі дослідники (наприклад, Ю. Шевчук) приписують Івану Степановичу ще принаймні два поетичних твори. Перший – дума, присвячена падінню Самойловича, яку за першим рядком називають «Іване, поповичу-гетьмане». В ній засуджується не стільки сам Самойлович, скільки людська пиха та зажерливість в цілому:

Ой Іване, поповичу-гетьмане!

Чому так запустився у недбання?

Ой був єси хорошим усім паном,

А потім протиставивсь усім станам.

Сам цілодушно став гетьманувати,

Хотів нащадкам звичай той віддати.

Ти давню вольність війська став ламати,

І гідності всіх станів зневажати.

У гордість ти упав і став пишатись,

І родом своїм славно вивишатись.

Забув, тебе з любові ми обрали

Та й старшим собі паном забажали.

Вже й ради теж: тобі не стало треба,

Бо мислив, начебто зійшов із неба.

Поміж людей не визнавав любові,

Всі бесіди прирівнював ко змові,

Щоб поміж себе хліба не спожити -

Хотів усіх у нас пересварити…

‹…›

А в Війську Запорозькому іздавна

Є рада сильна, котра ділом славна…

‹…›

Та Бог на тебе волив напустити

Твоїх підлеглих, визнали – лихий ти.

Отак позбувсь гетьманської поваги,

Дістав натомість слізної зневаги.

Не помогла, гетьманськая старанність,

Ні, не заживсь, а мав таку о сонність!

Ти закінчив, ох, тяжко і жорстоко,

А пам'ять має плинути широко.

Отож ніхто не зажирайся много,

Тоді кінця не матимеш лихого.

Другий твір – «Псалом», або, за першим рядком, «Бідна моя головонька…» – вірш, дуже близький за світоглядом до народних поетичних роздумів про правду і кривду, та взагалі долю людини в цьому жорстокому світі.

Бідна моя