Денис Володимирович Журавльов - Мазепа. Людина. Політик. Легенда.

Івана Степановича свої агенти і на Січі, в Росії, Молдавії, Речі Посполитій тощо. Те, що Мазепа успішно протистояв усім інтригам аж до фатального 1708 року, значною мірою є і їхньою заслугою.

Відчуваючи свою силу, яка поступово зростала протягом 1690-х років, гетьман міг дозволити собі бути милосердним щодо своїх ворогів. Крім того, він явно не був схильний до непотрібної жорстокості. На відміну від того ж особисто сміливого Петра І, який ще й катував звинувачених у зраді стрільців, а згодом засудив до смерті власного сина, Мазепа теж був воїном, теж не раз дивився у вічі смерті, але не став ані самозакоханим самодуром, ані садистом. Можливо, в цьому гетьманові допомогли сильний і ясний розум, витримка і неабияка сила волі, а також досить врівноважений характер (що, однак, не заважало йому інколи чинити нелогічно, під впливом сильних почуттів – прикладом таких дій є численні любовні пригоди Івана Степановича).

В цілому ж гетьманові вдалося сформувати працездатну «команду», яка загалом добросовісно працювала за відносно звичних для неї умов, але виявилася недостатньо стійкою та витривалою у вирішальні останні місяці 1708 року. Попри всю свою часто досить яскраво виражену опозиційність щодо російської влади, ця команда за надзвичайно несприятливого для себе збігу обставин почала розпадатися. Інертність, пасивність, відступництво багатьох її представників на вищому, середньому та нижчому рівнях пояснюється також дієвістю російських засобів терору, страхом старшин за своє життя та добробут. Як би ця команда виявила себе за сприятливішого для українсько-шведської коаліції сценарію розвитку подій – точно сказати важко.

Так чи інакше, але і в сфері внутрішньої, зокрема соціальної і кадрової, політики гетьман виявив найбільш притаманні талановитому політичному діячеві тієї доби риси – мудрість, виваженість у відносинах із підлеглими, вміння зробити своїх ворогів союзниками чи принаймні змусити їх бути нейтральними щодо себе (це Мазепі вдалося зробити, наприклад, з Павлом Полуботком та Данилом Апостолом), щедрість і гуманність. Саме цей набір (попри, а може, і завдяки певній схильності до авторитарності) і дозволив Івану Степановичу тримати булаву довше за будь-кого з українських гетьманів і використати відведений йому історією час для багатьох шляхетних справ, зокрема в сфері культури та мистецтва.

Розділ 5

«Як утриматись музам у воєн заграві?»

Іван Мазепа – меценат української культури та мистецтва

Величезний внесок Івана Мазепи в справу розвитку української культури не залишився непоміченим як сучасниками гетьмана (навіть його ворогами), так і дослідниками XIX – XXI століть. Констатація того факту, що саме за гетьманування Мазепи Лівобережна Україна досягає особливого піднесення та розквіту усіх галузей культури (освіти, науки, літератури, мистецтва), стала майже загальним місцем багатьох досліджень на цю тему. Спробуємо визначити для себе, чим була мотивована така увага гетьмана до культурної сфери, і коротко охарактеризуємо основні культурні надбання «мазепинської доби» та їхнє значення для подальшого українського культурного розвитку, адже, як писав О. Оглоблін, «світ мазепинського ренесансу ще довго світив у сутінках московського панування над Україною після Полтавської катастрофи й поразки політичних планів Мазепи».

Справедливим є зауваження, що так звана «мазепинська доба» розпочалася не на порожньому місці. Часи Руїни, що так страшно спустошили українські землі, підірвали основи Української козацької держави, безперечно, заподіяли чимало шкоди і в сфері культурного розвитку. Проте духовне життя України в добу Руїни не тільки не завмерло, але й виявило гідну подиву активність і творчу наснагу, зокрема в сфері науки, особливо філософії та теології, літератури, політики, трохи меншою мірою в царині освіти та мистецтва, котрі вимагали більших матеріальних засобів та спокійніших умов для свого нормального розвитку.

Парадоксально, але, схоже, певний вплив на це пожвавлення українського культурного життя мала сама загальна ситуація Руїни, руйнація Української козацької держави, створеної гетьманом Хмельницьким. В часи руйнації матеріальних основ людського життя, постійної небезпеки думка людини, особливо інтелектуала-дослідника, вченого, філософа, поета блискучої і химерної доби бароко звертається до першоджерел буття. Саме там людина шукає причини тих часто незрозумілих, страхітливих подій, що відбувалися перед її очима, а нерідко зачіпали і її саму. В творчій думці та уяві виникають картини минулого і образи майбутнього – того, що було, і того, що може або мусить бути.

Був ще один чинник, що досить сильно впливав на українське культурне життя доби Руїни. Політичні події, а зокрема, перенесення головного осередку Української козацької держави на Лівобережжя на довгий час обмежили західні впливи на українську культуру в цьому регіоні і поставили її віч-на-віч з російським політичним та культурним світом. Потужна російська політична (імперська) ідея, яка знаходилася в процесі формування, в очах українських (київських і чернігівських) інтелектуалів була важливим чинником, що впливав на їхню уяву і думку, формуючи певні «москвофільські» думки і концепції або викликаючи почуття ідейного спротиву російському тиску на українське державне та культурне життя, а іноді створюючи своєрідний синтез усіх цих думок, концепцій і почуттів. Слід зауважити, що в Україні ще залишалися певні польські впливи (навіть на Лівобережжі), а також впливи мусульманського, турецько-татарського світу.

Це ідейно-політичне напруження українського культурного і духовного життя в добу Руїни мало особливий вплив на розвиток української культури пізнішої «мазепинської» доби. Воно створювало відповідний духовний клімат, стимулювало почуття та думку, викликало реакцію українського національного духу на чужі і нерідко ворожі йому події, явища, впливи. Саме в цій киплячій атмосфері зароджувалися ті ідейні та культурні побудови і цінності, які потім знайшли своє втілення за часів гетьманування Самойловича і особливо Мазепи.

Проте не позбавлені логіки й міркування тих авторів, які вважають, що для культурної творчості і народження пам'яток людського духу потрібен стан певного спокою та добробуту. Як писав О. Оглоблін, «в постійній тривозі за своє життя, серед біди і злиднів, без матеріальної бази й певної незалежності від буденних турбот життя творчий процес не може знайти свого завершення, втілення в камені будов, на полотні картин, у друку та оздобах книги, в нотах музики і пісні – в усіх тих пам'ятниках людського духу, що переживають своїх творців і свою епоху й живуть своїм власним життям у просторах вічності, формуючи духовно наступні покоління».

Відносна передишка, консолідація сил українського етносу на частині його етнічної території дала українській культурній творчості можливість знайти своє завершення та реальне втілення, створити свій власний стиль, «проростаючи з оточуючого ландшафту» (за знаменитим висловом Освальда Шпенглера). Цікаво, що навряд чи можна сказати, що ці можливості були ідеальні або цілком задовільні, що українська культура в часи Мазепи здобула якнайсприятливіші умови для свого розвитку, як це часто твердять в сучасній історичній публіцистиці