Максим Іванович Кідрук - На Зеландію!

Після того як мене добряче пошарпало серед арабів, я мав за щастя опинитися вдома і в найближчі десять місяців нікуди не збирався. Щонайменше до наступної зими не готував ніяких епохальних авантюр. Натомість планував зосередитися на написанні технотрилера, великого роману, задум якого більше року цвяхом сидів у голові, збирався поїздити містами рідної країни в рамках промотуру «Навіжених» («Навіжені в Мексиці» мали з’явитися в книгарнях з дня на день, «Навіжені в Перу» виходили в світ у середині квітня). Коротше – нічого особливого, все ординарно і цілком буденно (як для письменника). І все пішло б за планом – я в цьому певен, – якби не Притула, змій-спокусник. Так, саме той Притула, про якого ви подумали, – тернопільський «Сірий». Тоді він іще був ведучим ранкового «Підйому» на «Новому».

Недарма кажуть: коли Господь хоче посміятися, Він спускається до людей і слухає їхні плани…

Того вечора я сидів і пив чай з кренделиками в офісі однієї знайомої. Вже годину лаштувався йти додому, але ніяк не міг відірвати дупу від крісла. Щось утримувало мене наче магнітом: чи то рипіння морозу за вікном, чи то Інтернет і тепла батарея під боком. Жив я тоді на Лук’янівці, а офіс моєї приятельки знаходився в нетрищах промислових будівель неподалік метро «Берестейська». Самі розумієте, пиляти дай Боже, та ще по такій холоднечі! Нема дурних. Поки був чай і поки мене не гнали втришия від батареї, здавати зайняту висоту я не збирався.

Несподівано задзвонив мобільний. Я глянув на екран. Номер невідомий, але з крутих. З тих, які можна запам’ятати, навіть будучи налиганим до стану «А подивіться, як я можу!», і які, певно, коштують силу-силенну грошей. Міркуючи, хто б то міг бути (депутат якийсь чи хто?), натиснув кнопку «Прийняти виклик».

– Кідрук, здоров! – бадьоро випорснуло з трубки… Голос такий до болю знайомий. Десь я його вже чув. Стопудово чув. Настільки знайомий, що розумію: мені буде соромно, якщо не впізнаю його.

– Ну, привіт, – кажу. Водночас подумки перебираю всіх, кого знаю: друзів, просто нормальних чуваків і тих, хто не вміє зі мною спілкуватися. Голос не асоціюється з жодним із них.

– Це Сергій Притула. Маєш хвилину на розмову?

Стрілять-колотить! Спершу я ледь не поперхнувся чаєм, а потім – скажу відверто – хотів кинути трубку. «День і так паршивий, а тут ще якась скотина розводить, – думаю собі, – не інакше». Ну реально: якого це лисого Притула дзвонитиме? Ми з ним бачилися за життя три рази, і він навіть прочитав «Мексиканські хроніки», але це ще нічого не значить. Я би справді розірвав зв’язок, якби не один нюанс. Тиждень тому піар-відділ видавництва, яке видавало «Навіжених», надіслало Притулі готовий текст «Навіжених у Перу» з проханням прочитати і за бажання черкнути вступне слово. То звична практика серед книжкових піарщиків: віддавати рукописи відомим людям (не літераторам), щоби ті склепали передмову або ж, на крайній випадок, карликовий відгук (кілька патетичних речень, таких же пустих, як і солодких), який потім буде розміщений на четвертій сторінці обкладинки.

– О, чувак, здоров! – ще раз придуркувато вітаюся. – Маю. Говори, що в тебе. – А сам уже майже певен, що «Сірий» дзвонить через «Навіжених у Перу». «Не сподобались, – блискавкою торохнуло у голові. – Зараз він скаже, що я можу запхати свою макулатуру собі в те місце, де темно навіть у найясніший день, і на довершення виматюкає за те, що вгробив на неї стільки часу».

Я помилився. «Сірий» ні словом не згадав про «Навіжених».

– Що робиш сьогодні ввечері? – спитав натомість.

– Ну… е… – Я розгубився. Глипнув на годинник – о пів на шосту. – Та ніби нічого.

Єдине, про що думав того вечора, – як дістатися додому так, щоб у ніздрях не повиростали сталактити із замерзлих шмарклів.

– Я у ресторані «Суаре», – сказав Сергій, – це на Артема, неподалік Львівської площі.

– В курсі. Живу на Лук’янівці.

– Супер! Завалюй сюди. Є одна штука, яку хочу обговорити з тобою.

– Це пов’язано з «Навіженими»?

– Ні, – без заминки відказав Притула.

– А з чим?

– Старий, приходь, і дізнаєшся.

– О’кей! – кажу. – Але я зараз біля «Берестейської», так що буду хвилин за сорок, не раніше.

– Я чекатиму.

– Гаразд. До зустрічі!

Форкаючи, немов тюлень, я трюхикав до метро. Мороз холодною сталлю прилипав до щік та підборіддя, ліз під куртку і кусав за поперек. Я не переставав думати про причину, через яку мене видзвонив Притула. Марно. Більшість здогадок були просто безглуздими, а решту питань, що спадали на гадку, можна було легко вирішити по телефону.

Так і не вигадавши нічого путнього, я спустився у підземку і заскочив у вагон метро. Потяг розігнався і поніс мене у чорноту тунелю – назустріч найхимернішій авантюрі всього мого життя.

* * *

Ті крихітні порції тепла, що забрав із собою з офісу на «Берестейській», остаточно вивітрилися, коли вийшов з метро на «Лук’янівці». Я щосили старався не зацокотіти зубами, бо знав: якщо почну, то вже не зупинюся і буду вистукувати, як дятел, ще хвилин двадцять. Щоби прогрітися, закрокував швидше. Це не допомогло. Та кількість холодного повітря, що я вдихав, хекаючи при ходьбі, сповна глушила тепло, яке виробляло тіло. Підступаючи до кав’ярні, я засапався, як марафонець на фінішній прямій.

Зайшов досередини. В обличчя війнуло густим запахом кави, шкіри та сухої деревини.

– Мене чекають, – різким жестом спинив офіціантку, котра запопадливо підскочила до мене. (Насправді слова прозвучали як «ме’е е’ають» – мої вилиці, щоки та підборіддя геть задубіли від холоду.)

Дівчина кивнула і розчаровано відступила. Блискаючи статичною електрикою (немов новорічний бенгальський вогник), я стягнув з себе шапку і стотонну дублянку. Лоб чухався, розкошлане волосся стирчало на всі сторони компаса, зашкарублі пальці нагадували древні закам’янілості, щойно видовбані археологами з вічної мерзлоти… І після цього в мене ще питають, чому я ненавиджу зиму?

Зал був практично порожній. Не більше півдесятка відвідувачів. «Сірий», схилившись над ноутбуком, сидів у дальньому правому куті.

– Здоров! – привітався я звіддалік. «О’ов!» – прозвучало насправді.

Притула піднявся мені назустріч. Посміхнувся. Ми потисли один одному руки.

– Хочеш кави? – запропонував «Сірий».

Оскільки був уже вечір і я не збирався танцювати гопака до третьої ночі, то заперечно замотав головою.

– Чаю, – кажу.

Сергій «свиснув» офіціантку і замовив додатково чашку чаю.

– Як справи? – небавом почав Притула. – Чув, ти встряв у якесь паскудство в Єгипті.

– Та було трохи. Ледве відбився від тих арабів…

Ранком сьомого лютого, зразу після прильоту з Дамаска, я розповідав про свої пригоди на «Підйомі»,