Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

й не треба було нічого казати. Він вихопив шаблю, одним махом відтяв тому змієві всі вісім голів, а тоді обернувся до царської доньки і заговорив:

— Ну, принцесо, ви вільні від шарканя. Тепер ходіть зі мною — під дверима чекає мій брат, він знесе вас із гори на землю.

Гей, як зраділа середуща донька, з великої радості й не знала куди обернутися та куди ступати. Леґінь узяв її за руку і вивів до брата. Той посадив дівчину на плечі й спустився на землю, де двоє вже чекали на них.

По сьому старший брат полетів назад, на вершину скляної гори, і брати одразу поспішили до палацу третього, дванадцятиголового змія. І тут брат-літун лишився під дверима, а брат-вояк рушив до світлиці. Молодша принцеса плакала й тоді, коли він увійшов. Та ніхто з них не посмів сказати ні одного слова, бо змій на дивані спав солодким сном після смачного полуденку. Легінь вихопив шаблю і так розмахнувся, що за одним разом дванадцять змієвих голів повідлітали геть. Потому взяв дівчину за руку, вивів із палацу і передав її братові-літунові. Той посадив принцесу на плечі та й спустився із нею на землю.

Тепер старшому братові захотілося мало відпочити, і він присів перед тим, як полетіти знову на скляну гору за молодшим братом.

Та що сталося! Диявольська душа дванадцятиголового змія-шарканя узяла на себе подобу того хлопця, котрий залишився на скляній горі, й перестріла брата-літуна:

— Дорогий брате, не журися за мною, бо я вже спустився на змієвому потяті — якраз тепер злетів із гори.

Двоє братів чисто повірили в те, що з ними говорить наймолодший брат. А тому вже не гаяли часу, зібралися в дорогу і — просто до царя.

Треба було вам, добрі люди, там бути і видіти, як раділи донькам цар і цариця, коли вони зустрілися. З великої радості й не знали, що робити, лише цілувалися, обнімалися і плакали, як діти. Так, мали честь легіні, бо не зламали свого слова, знайшли й повернули усіх трьох принцесі.

Та що сталося із молодшим братом, котрий залишився на скляній горі? Самі розумієте — про нього у палаці ніхто й не подумав, бо гадали, що той, котрий ходить у його подобі, — і справді наймолодший із братів. А то, як ви знаєте, був зовсім не він! Нещасний хлопець довго ще чекав брата-літуна. Минали дні за днями, а на гору ніхто не приходив.

— Що мені робити? — міркував собі хлопець. — Доведеться тут з голоду вмерти!

І вже не міг чекати, зайшов у палац шестиголового змія. Там йому потрапила на очі відьма-босорканя, яка була матір’ю змія-шарканя. І каже їй легінь:

— Слухай сюди, стара босорканьо, знеси мене одразу з гори, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

— Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, айбо видиш, така я вже стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, такі ножиці, що ти й пальцем не кивнеш — самі будуть кроїти.

Узяв хлопець ножиці, подякував старій і рушив просто до палацу восьмиголового змія-шарканя. Заходить, а там знову чалапає назустріч якась відьма. Ото була мати убитого шарканя. І каже їй легінь:

— Слухай сюди, стара босорканьо! Тепер одразу знеси мене звідси, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

— Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, айбо видиш, я така стара, що не маю сили нести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, одну таку голку, що й пальцем не кивнеш — сама буде шити.

— Добре, голку я візьму й життя тобі залишу.

Молодший брат узяв собі голку та й поспішив до замку дванадцятиголового змія-шарканя. І там йому назустріч вийшла стара відьма, котра була матір’ю убитого змія. І каже їй легінь:

— Слухай сюди, стара босорканьо! Знеси мене одразу на землю, бо інакше і оком не кліпнеш, як тебе зарубаю!

— Синку мій солодкий, я би тобі радо се зробила, айбо видиш, яка я стара — вже не маю сили знести тебе на землю. Замість того дам тобі, як хочеш, золотий кантар. Потрясеш ним раз — і перед тобою з’явиться одразу золотогривий кінь, а потрясеш другий раз — дістанеш плаття, як у витязя!

Узяв легінь чарівний кантар, подякував відьмі, а підняти руку на її життя уже не хотів.

Вийшов брат-вояк із замку і перше його діло було потрясти кантарем. І справді, як тільки потряс кантарем — перед ним з’явився золотогривий кінь. Легінь не думав, не гадав, а сів на коня і поскакав по скляній горі, глядаючи якоїсь дороги, аби спуститися на землю. Раз лиш дивиться — назустріч скаче птах, та такий великий, як кінь. І каже легіневі:

— Чуєш, чоловіче? Найди мені на горі води, бо як не найдеш, то з’їм тебе разом із конем!

Гей, тепер уже і справді хлопець налякався, що аж олій у ньому застиг! Хіба криниця може бути тут, на скляній горі? Подумав-подумав, і щось таки прийшло йому на гадку. Та й каже він птахові:

— Добре, добре, потятко солодке, та коли знайду тобі води, знесеш мене на землю?

— Знесу, хлопче, лише знайди воду, бо як не знайдеш, нараз тобі кінець!

Молодший брат скаче і скаче на коні, оглядає усю скляну гору — і раз лишень дивиться, а з-під скла росте якась вільшина.

— Чекай, чекай, — розміркував хлопець. — Вільшина полюбляє водянисте місце, ану спробую своє щастя тут!

Зійшов із коня, вийняв шаблю і почав копати під вільшиною. Копав, копав — і справді з-під скла забулькала вода! Коли яма вже була велика, як порядна бочка, перестав копати — най натече води. Тоді прилетів птах і випив усю воду.

— Ну, синку мій, тепер сідай на мене, і я знесу тебе на землю!

Легіневі не треба було двічі одне казати. Сів собі на птаха і невдовзі вже був на землі. Одразу не подався до царського двору, а завернув до одного кравця. Попросив їсти-пити і залишився в нього за помічника.

Одного вечора прийшла до пана майстра найстарша принцеса і принесла дуже дорогу і красну тканину. Вона попросила:

— Пане майстре, будьте такі добрі, зшийте мені з сього шовку плаття, якого ще ніхто й ніде не мав. Та й мусить бути зшите до завтрашнього ранку — завтра моє весілля.

Кравець відмовлявся, пояснював їй, що за такий малий час не можна