Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Книги для дітей » Диваки 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Диваки" автора Борис Опанасович Комар. Жанр книги: Книги для дітей.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 39 40 41 ... 49
Перейти на сторінку:
металевого птаха, що ним прилітає дядько Дмитро. — Цур, я пілот!

По крилу хлопці вилізли на самісінький дах, повсідалися на ньому. Сашко “завів мотор”, увімкнув “важелі” на зліт — і наче полинули вони над городом, луками та річкою у високості.

Побачивши хлопців на вітряку, Валентина Михайлівна захвилювалась — ще зірветься котрийсь:

— Злізьте! Зараз же злізьте! — помахала рукою.

Довелося пілотові робити “вимушену посадку” і разом із “пасажирами” сходити на землю.

Вчителька заспокоїлась і покликала до себе дівчат:

— Покажіть, яких це ви квітів назбирали? Учениці зійшлися до неї, кожна з букетиком.

— Знаєте, як ця називається? — висмикнула з букетика маленьку жовту квіточку.

— Жовтець.

— А ця?

— Гусячі лапки.

Раптом од млина пролунало пронизливе:

— А-а-а-а!..

Всі здригнулися, повернули голови на крик.

“Ой лелечко! Падає хтось… — затерпла вся Валентина Михайлівна. — Синя сорочка, чорні штани… Петренко…”

Учителька, випустивши з рук букетика, першою зірвалася з місця й помчала до вітряка. Слідом за нею кинулися дівчата.

Здалека вгледіла — лежав на землі нерухомо.

“Вбився…” — шугнула в голові думка.

Підбігла до хлопця, намірилася припасти до нього і… заціпеніла.

Опудало!.. Солом’яне опудало!..

— Га-га-га-га! — вибігли з-за вітряка хлопці, наче зграя гусей, а Микола попереду всіх, у майці і трусах.

Раді, що їм удався жарт: зв’язали поясом напхані соломою сорочку й штани, скинули з даху.

Але чому не сміється вчителька? Чому тремтять у неї губи?

Постояла непорушно довгу хвилю, далі, все ще ніби скована, ступила до Миколи крок, другий.

— Негіднику!.. — видихнула вона, затулила обличчя руками й знесилено присіла на кам’яне жорно, що лежало поруч у спориші.

— Плаче… — прошепотіла Оля Шинкаренко.

— Петренко, підійди і попроси пробачення, — загомоніли дівчата. Хоча б ворухнувся. Стояв — розгублений, вкрай наляканий.

— А ви чого стовбичите? — повернулась Оля до хлопців. Ті, збившись у купку, принишкли біля вітряка.

Тоді дівчата самі несміливо підступили до своєї вчительки.

— Валентино Михайлівно… — хотіли було її втішити.

— Не треба… Не треба, дівчата… — мовила стиха, витираючи хусточкою очі. — Ідіть усі на город. Я зараз… — І раптом наче щось згадала, рвучко підвела голову: — Петренко!.. Де він?..

Миколи вже не було біля вітряка. Згорблений, він брів навмання до села.

— Миколо! — погукала Валентина Михайлівна, підхопившись із жорна. — Вернись!

Навіть не оглянувся.

— Як це я… — міцно стиснула вчителька вуста, опустила додолу очі. Вгледіла опудало. — Хлопці, віднесіть йому одяг.

Сашко і Віктор витрусили з сорочки й штанів солому, побігли наздоганяти Миколу.

Решта учнів разом з Валентиною Михайлівною повернулися на город.

Ясно, тепер вона нічого йому не пробачить. Треба неодмінно кудись тікати з дому, з села. Тікати негайно, поки не пізно.

Грошей трохи в нього знайдеться. Забере в Сашка ті, що дав на транзистори і батарейки для саморобного радіоприймача: йому він тепер ні до чого, той приймач. І в матері попросить. Скаже, на зошити. Візьме торбу харчів — хліба, сала, цукру, цибулі. Напише записку: “Не шукайте мене, бо все одно не знайдете, сам колись повернуся”. І бувайте здорові!

Так, сьогодні субота, завтра неділя. От завтра і треба зібратися в дорогу, щоб у понеділок раненько — на станцію.

Добре було б умовити і Сашка, разом все-таки краще. Але де там, не захоче залишати батька свого. І Кудлая, на жаль, не візьмеш з собою.

Згадав про Кудлая, а він мовби відчув те:

Гав, гав, гав! — знадвору.

Ого який дощ чеше! Ага, ясно, на кого гавкає — учні з городу біжать. Мабуть, так і не дочекалися автобуса… Змокли до нитки… Он і вона з ними. Диви, завертає сюди. Сашко і Олег теж. Як тепер він дивитиметься їй у вічі?!.

Зупинилася, сказала щось хлопцям. Ті побігли далі, сама попрямувала у двір. Чого їй треба?!

“Не пущу!” — відскочив Микола од вікна, вилетів у сіни. Хотів защепнути на гачок двері, але не зробив того. Повернувся до кімнати, схопив зі столу книжку, сів на канапу.

Рипнула сінешніми дверима, постукала в хатні.

Микола — нічичирк.

— Можна? — просунула в кімнату розкошлану мокру голову.

— Можна… — буркнув під ніс, не відриваючись од книжки. Пройшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула зелений светр.

— Ох і полив, як з відра! — мовила роблено веселим голосом. — Автобуса все нема й нема…

Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати.

— Миколо, хіба можна так зло жартувати? — нарешті мовила вона й глибоко зітхнула.

— Я… я не хотів… — розгублено пробелькотів Микола.

— Гаразд, давай домовимось. — Учителька присіла поруч на канапу. — Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди.

Микола, похнюпившись, сидів непорушно.

— Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку.

— Угу, — кивнув Микола.

ГРОШІ НА ТРАНЗИСТОРИ І БАТАРЕЙКИ

Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому.

За ним поспішили і хлопці — Микола, Віктор, Олег.

Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища.

— …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене — і син кине…

Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть.

Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті.

— Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, — запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі.

Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис “Довідник рибного інспектора”, і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці.

— Тут ось дев’ять, а дрібних, — забряжчав вузликом, — повинно бути вісімдесят вісім копійок.

Цокнула клямка, хлопці сховали гроші. У хату зайшов батько, насуплений, сердитий.

Спідлоба поглянув на Сашка і його гостей, пройшовся по кімнаті.

Хлопці поза спиною віддали гроші Сашкові, забрали свої сумки і рушили до порога.

Як тільки за ними зачинилися двері, батько запитав суворо:

— Що то в тебе?

— Це ми збираємо на транзистори і батарейки для приймача, — відповів Сашко, розгладжуючи на коліні пом’яті карбованці.

— Де ви їх узяли?

— Миколі тітка Марія три карбованці дала, Олег випросив у матері, Віктор п’ять разів не пішов у кіно…

— Дивись мені!

— Дивлюсь, — буркнув Сашко і

1 ... 39 40 41 ... 49
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диваки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Диваки"