Роджер Желязни - Принц Хаосу

дуже багато зусиль, щоб об'єднати більшість проти Корони. Але невдоволення прийняло іншу форму. Розцвіла жвава торгівля під покровом амберської військової звитяги. Народ був полонений завойовниками. Біографічні штудії Амберської королівської сім'ї були дуже добре піднесені народу. Сформувалося щось на зразок культу. Почали з'являтися персональні каплиці — подібні до цієї, — присвячені прославленим дітям Оберона — найкращим, що може Амбер дати світові.

Гілва зробила паузу, вивчаючи моє обличчя.

— Це дуже сильно віддавало релігією, — продовжила вона потім, — а з незапам'ятних часів єдиною значною релігією у дворі був Шлях Змія. Так що Савалл оголосив культ Амбера поза законом, як єретичний, з явно політичних причин. Що було помилкою. Не роби він нічого, мода швидко пройшла б сама собою… Я, звичайно, не знаю, може, і не пройшла б. Але оголошення поза законом відвело культ в підпілля, змусило людей прийняти його більш серйозно, як щось бунтівне. Я поняття не маю, скільки культових каплиць існує серед Домів, і це — одна з них.

— Чарівний соціологічний феномен, — сказав я, — а об'єктом твого поклоніння є Бенедикт.

Гілва засміялася.

— Не важко було здогадатися, — сказала вона.

— Насправді каплицю описав мені мій брат Мандор. Він заявив, що забрів у неї на вечірці у Пташенят Дракона, не знаючи, що це таке.

Гілва посміхнулася.

— Мабуть, він перевіряв тебе, — сказала вона. — Довгий час культ був загальнодоступний. І мені трапилося дізнатися, що він теж був його прихильником.

— Ну? Звідки ти знаєш?

— У перші дні він не робив з цього таємниці — до оголошення проскрипцій.

— І хто ж міг бути його охоронцем?

— Принцеса Фіона, — відгукнулася вона.

Всі чудесатіше і чудесатіше…

— Ти дійсно бачила її каплицю? — Запитав я.

— Так. Перед забороною було модно і оригінально запрошувати друзів на обряд в каплицю всякий раз, коли починала дратувати королівська політика.

— А після заборони?

— Кожен публічно заявив, що його святилище — зруйноване. Багато, по-моєму, просто перетягнули їх по таємних шляхах.

— А що говорили друзі в каплиці на обряді?

— Гадаю, це залежить від того, про наскільки доброго друга ти говориш. Я не знаю, як організований культ Амбера, — вона повела рукою вздовж вівтаря. — Хоча куточок, подібний цьому, незаконний. І добре, що я не знаю, де ми знаходимося.

— Так я й думав, — сказав я. — А щодо зв'язку між об'єктом поклоніння і реальним об'єктом? Я б сказав, що Мандор дійсно щось мав до Фіони. Він зустрів її, а я при цьому був присутній і бачив. Я знаю, що вкрадено щось, що належить його… покровителю?.. І зберігається в його святилищі. Але ось ця… — Я піднявся, пройшов до вівтаря і взяв у руки шпагу Корвіна…. — Справжня. Я близько бачив Грейсвандір, розглядав її, тримав її. Це вона. Але ось що я з'ясував: мій батько вважається зниклим безвісти, а в останній раз, коли я бачив його, він носив цей клинок. Чи узгоджується з догматами культу утримання в ув'язненні його покровителя?

— Ніколи не чула про подібне, — сказала вона. — Але чому б і ні? Благоговіють насправді перед духом особистості. І немає причин, за якими саму особистість не можна тримати в ув'язненні.

— Або вбити?

— Або вбити, — погодилася вона.

— Тоді це так само миле, як і все інше, — сказав я, відвертаючись від вівтаря, — але ніяк не допоможе мені знайти батька.

Я знову підійшов до неї, наступивши на те, що уособлювало Амбер — стилізоване зображення, як візерунок на кавказькому килимі, — в темних і світлих плитках підлоги; мозаїка Хаосу залишилася далеко праворуч.

— Тобі треба було запитати особу, відповідальну за те, що клинок твого батька знаходиться тут, — сказала Гілва, піднімаючись.

— Особисто я вже запитав, ту, про яку припускав, що вона відповідальна за це. Відповідь була незадовільною.

Я взяв її за руку і повів до виходу на дерево, і раптом вона виявилася зовсім близько до мене.

— Будь-яким шляхом мені б хотілося послужити майбутньому королю, — сказала вона. — Хоча я не можу відповідати за наш Дім, я впевнена, що Пташенята Дракона допоможуть тобі розговорити винуватця цих справ.

— Дякую, — сказав я, поки ми обнімалися.

Луска її була холодною. Ікла миттєво змочалили б моє людське вухо, але лише злегка покусували демонічний аналог.

— Я звернуся до тебе, якщо знадобиться допомога.

— У будь-якому випадку звернися до мене знову.

Добре було обіймати, і добре, коли обіймають тебе, цим ми і займалися, поки я не побачив тінь, що рухалася в околицях.

— Массстер Мерлін.

— Глайт!

— Та-ак. Я баччу, ти прийшшов ссюди. У людській формі, в демонічної формі, виросслим або маленьким, я впізсснаю тебе.

— Мерлін, що це? — Запитала Гілва.

— Старий друг, — повідомив я їй. — Глайт, познайомся з Гілвой. І vice versa.

— Радію-сс. Я прийшла попередити тебе, що наближаєтьсся…

— Хто?

— Принцесса Дара.

— Срань драконяча! — Зауважила Гілва.

— Ти здогадалася, де ми, — сказав я їй. — Тримай це при собі.

— Я ціную свою голову, Повелитель. Що нам тепер робити?

— Глайт, до мене, — сказав я, підводячись на коліно і простягаючи руку.

Вона перетекла на неї і влаштувалася зручніше. Я піднявся і підхопив Гілву іншою рукою. Послав свою волю в спікарт.

Потім я завагався.

Я не знав, де, чорт візьми, ми були — по-справжньому, фізично, в термінах географії. Шлях може доставити до сусідніх дверей або на відстані тисяч миль від початкової точки, або кудись в Відображення. Можна дати спікарту розрахувати, де ми знаходимося, і змайструвати зворотний шлях, якщо ми маємо намір обійтися без парадного входу, але це займе якийсь час. Занадто довго.

Я міг просто використовувати його, щоб зробити нас невидимими. Але я боявся, що маминих чаклунського нюху буде достатньо, щоб засікти нашу присутність на рівнях поза межами видимості.

Я звернувся обличчям до найближчої стіни і протягнувся крізь неї по лінії сили спікарта. Ми були не під водою і не дрейфували по морю лави або хиткі піски. Здається, ми були в лісі.

Так що я підійшов до стіни і провів нас крізь неї.

Через кілька кроків посеред затіненій галявини я озирнувся і побачив порослий травою схил пагорба без єдиної ознаки виходу. Ми стояли під синім небом, помаранчеве сонце підбиралося до зеніту. Навколо нас був чутний пташиний спів і шум від комах.

— Кісстяний мозок! — Вигукнула Глайт, відплелась від моєї руки та зникла в траві.

— Не йди надовго! — Прошипів я, намагаючись стримати голос; і відвів Гілву від пагорба.

— Мерлін, — сказала вона, — я налякана тим, що дізналася.

— Я не скажу нікому, якщо ти не скажеш, — сказав я. — Якщо хочеш, я можу навіть видалити ці спогади перш,