Роджер Желязни - Принц Хаосу

ручки труни. Потім випростались і рушили в бік Обода. Наблизився помічник і встав біля свічки, ледве вони минули її — готовий задути останнє полум'я, як тільки останки Савалла препоручать Хаосу.

Залишилося півдюжини кроків… Три. Два…

Бансес і Таббл схилили коліна на бермі, розміщуючи труну в кам'яному жолобі, поки Бансес під речитатив виконував завершальну частину ритуалу, Дара і Мандор залишалися стояти.

Молитва закінчилася, я почув прокляття. Мандор немов сіпнувся вперед. Дару мотнуло в сторону. Я почув гучний «буммм!», Коли труна вдарився об підлогу. Рука помічника вже почала рух, і в ту ж мить згасла свічка. Труна рушила уперед, пролунав скрегіт пробуксовки, ще більше проклять, затінена фігура відступила від Обода…

Потім почулося виття. Огрядний силует впав і зник. Виття затихало, затихало, затихало…

Я підняв лівий кулак, змусивши спікарт видути кулю білого світла, як трубка для мильних бульбашок видуває міхур. Куля досягла приблизно трьох футів в діаметрі, коли я звільнив її, допомагаючи спливти над головами. Відразу ж грот наповнився бурмотінням. Всюди і одночасно вправлялася в своїх улюблених світлових заклинаннях інша чаклунська маса, тепер храм був переосвітлений дюжинами точкових джерел.

Примружившись, я побачив Бансеса, Мандора і Дару в бесіді біля обіду. Таббла і останків Савалла з нами більше не було.

Мої знайомі плакальники заворушилися. Я — теж, зміркувавши, що час мого перебування тут вкрай обмежився.

Я переступив через спорожнілий ряд, рушив управо, торкнувся все ще людського плеча Гілви.

— Мерлін! — Сказала вона, швидко повертаючись. — Таббл… переступив грань… правда?

— Схоже, що так, — сказав я.

— Що ж тепер буде?

— Я хочу звалити звідси, — сказав я, — і швидко!

— Чому?

— Може, хтось і хоче думати про спадкування, а я хочу сховатися в туман, — Сказав я їй. — Мені трон ні до чого, тим більше зараз.

— Чому?

— Не до того. Але я б хотів поговорити з тобою. Можу я тебе вкрасти?

Навколо нас була штовханина тіл.

— Звичайно… сер, — сказала вона, мабуть, подумавши про спадкування.

— Виходь з гри, — скомандував я, і спікарт закрутив енергії, які схопили нас і забрали геть.

Я привів нас у ліс залізних дерев, а Гілва озиралася по сторонах і продовжувала тримати мене за руку.

— Повелитель, що це за місце? — Запитала вона.

— Я б не став говорити, — озвався я, — просто тому, що через хвилину все стане очевидним. Коли ми бачилися востаннє, у мене було до тебе всього лише одне питання. Але тепер у мене їх два, і цей лісок — один з них.

— Питай, — сказала вона, підходячи, щоб поглянути мені в обличчя. — Я постараюся допомогти. Хоча, якщо це дуже важливо, то я не та людина…

— Так, це важливо. Але у мене немає часу домовлятися про зустріч з Беліссою. Це стосується мого батька, Корвіна.

— Так?

— Це він убив Бореля з Пташенят Дракона у Війні з Лабіринтом.

— Так, я розумію, — сказала вона.

— Після війни він приєднався до королівської місії, яка з'явилася сюди, до двору, щоб укласти Договір.

— Так, — сказала вона. — Я знаю це.

— Незабаром після цього він зник, і ніхто ніби й не знає, куди він міг відправитися. Спочатку я думав, що він помер. Але пізніше до мене дійшли чутки про те, що цього він не робив, а просто десь ув'язнений. Можеш мені розповісти хоч що-небудь?

Раптово Гілва відвернулася.

— Я ображена, — сказала вона, — тим, що вірю в твої натяки.

— Вибач, — сказав я, — але мені довелося запитати.

— Наш Дім — благородний, — сказала вона. — Ми приймаємо військову долю. І коли закінчується бій, ми відрікаємося від усіх образ.

— Приношу вибачення, — сказав я. — Чи знаєш, ми навіть родичі, по материнській лінії.

— Так, я знаю, — сказала вона, відвертаючись. — Це все, принц Мерлін?

— Так, — відповів я. — Куди мені відправити тебе?

Мить Гілва мовчала, потім:

— Ти сказав, є два питання, — оголосила вона.

— Забудь. Я передумав.

Вона знову повернулася до мене.

— Чому? Чому мені треба забути про це? Тому що я відстоюю фамільну честь?

— Ні, тому що я тобі вірю.

— І?

— І цим питанням я потривожив іншого.

— Ти вважаєш, що це небезпечно, і не розпитуєш мене?

— Я багато чого не розумію, так що це може виявитися небезпечним.

— Ти знову хочеш мене образити?

— Обід упаси!

— Задавай питання.

— Мені доведеться показати тобі.

— Показуй.

— Навіть якщо це потребує від тебе піднятися на дерево?

— Що б не було потрібно.

— Йди за мною.

Отже я підвів її до дерева і виліз на нього — простенький подвиг в моїй нинішній формі. Вона рухалася слідом за мною.

— Тут є шлях нагору, — сказав я. — Я вже готовий стрибнути до нього в обійми. Дай мені кілька секунд на те, щоб відійти від точки посадки.

Я рушив трохи далі вгору і був транспортований. Зробивши крок у бік, я побіжно оглянув каплицю. Здається, нічого не змінилося.

Потім поруч зі мною виявилася Гілва. Я почув різкий вдих.

— Ого! — Сказала вона.

— Я знаю, на що я дивлюся, — сказав я, — але не знаю, що бачу, якщо ти розумієш про що йдеться.

— Це святиня духу, — сказала вона, — одного з воїнів королівського будинку Амбера.

— Так, це мій батько, Корвін, — погодився я. — Це ясно. Але що таки ясно? Навіщо це, тут, у дворі?

Вона повільно рушила вперед, вивчаючи батьків вівтар.

— Я міг би розповісти тобі, — додав я, — що це не єдине святилище, які я побачив тут після повернення.

Вона простягла руку й торкнулася руків'я Грейсвандір. Пошукавши за вівтарем, вона знайшла запас свічок. Вибравши срібну і угвинтивши її в гніздо одного з багатьох свічників, вона запалила свічку від сусідньої і поставила біля Грейсвандір. Вона щось бурмотіла, поки здійснювала це, але я не розчув ні слова.

Коли Гілва повернулася до мене, вона знову посміхалася.

— Ми обоє виросли тут, — сказав я. — Як же так, ти знаєш про це все, а я — ні.

— Відповідь чарівно проста, Повелитель, — повідомила вона мені. — Відразу після війни ти пішов на пошуки знань в інші землі. А святилище — знак того, що виникло в твою відсутність.

Гілва простягнула руку, вклала її мені в долоню, підвела до лави.

— Ніхто не думав, що ми програємо ту війну, — сказала вона, — хоча завжди заперечували, що Амбер може бути грізним супротивником.

Ми сіли.

— Зрештою, заварилася крута смута, — продовжувала вона, — як наслідок політики, яка призвела до війни, і договору, що послідував за нею. Але жоден з Домів поодинці і ніяке з угрупувань не могли і сподіватися на повалення прокоролевской коаліції. Ти знаєш консерватизм Лордів Обода. Знадобилося б багато,