Єжи Едігей - Зарубіжний детектив

сусіднім з вами столиком сидів чужоземець з дівулею, ти помітив?.. Курив сигару, чи не так? Так ось, він відомий злочинець, його розшукує Інтерпол. Нема сумніву, що до намірів Паскару належало не тільки налагодити зв’язок із тобою, а й з ним. Самі того не відаючи, ви стали в пригоді хлопцям майора Стеліана.

— Стали в пригоді?

Ніяк не можу второпати, з чого сміється полковник: чи то з моєї нездогадливості, чи то з моєї фізіономії?

— Поки ти розмовляв у холі готелю з Паскару-молодшим, дівуля з чубчиком, як влучно назвав її Поваре, встала з-за столу й підійшла до чужоземця, вдавши, ніби їй треба поговорити з подругою чужоземця, а насправді вона переказала йому, щоб був насторожі, бо за Паекару стежать. Саме цієї деталі й бракувало майорові Стеліану.

— Хитрий, сволота!.. Він має незабаром прийти до мене на розмову.

— Перш ніж говорити з ним, зайди до майора Стеліана… порадься з ним, може, йому від тебе щось треба. А може, і його поради стануть у пригоді тобі самому.

Залишаю кабінет начальника і на ходу складаю план заходів, які мені потрібно здійснити ще вранці: 1) зв’язатися з прокурором Беріндеєм; 2) поговорити з Тудорелом Паскару; 3) відвідати лікарню номер 9, куди Гавриліу відвіз Лукрецію Будеску.

Майор Стеліан у себе в кабінеті інструктує двох співпрацівників у цивільному. Він зустрічає мене по-дружньому, просить трохи зачекати.

— Дійте щонайобережніше! — напучує він тих двох. — Той тип украй небезпечний. У Відні, наприклад, він вистрибнув з другого поверху прямо на поліцая, який підстерігав його на вулиці… Ну, все! По місцях! Бажаю вам успіху!

Я подаю йому візитівку Тудорела Паскару і повідомляю, що о дев’ятій той буде в мене тут, в управлінні.

— Мене цікавить його письмо, — каже майор, уважно вивчаючи послання Енессі. — Чим можу прислужитися?

І справді, чим він може мені прислужитися?

Але він випереджає мене:

— Ваша візита якось пов’язана зі смертю його двоюрідного брата?

— Вам це відомо?

— Відносно, — уточнює майор. Він підводиться і підходить до шафи, виймає звідти досьє. Перегортає якісь папери і, знайшовши те, що шукав, подає мені списаний аркуш паперу, і я здогадуюся, що це рапорт одного з його працівників.

— Ось гляньте, гадаю, вас це зацікавить! Коли помер його двоюрідний брат… Крістіан Лукач, здається?

Ствердно хитаю головою і додаю:

— Позавчора, двадцять сьомого жовтня, десь о пів на сьому вечора.

— Так ось, саме того дня, між третьою і четвертою опівдні, Тудорел Паскару був там.

Майор Стеліан звертає на мене свої маленькі пронизливі очі, наче бажає пересвідчитися, яке враження на мене справить його інформація.

— Оце так новина! Це те, що мені треба! — проказую ледь чутно.

— За моїми даними, Енессі відвідав свого двоюрідного брата і дев’ятнадцятого жовтня, тобто за вісім днів перед цим.

Я відзначаю подумки невідповідність між свідченнями Петронели Ставру та Тудорела Паскару, з одного боку, й змістом рапорту, з яким ознайомив мене майор Стеліан і який дає змогу встановити істину.

— Чи по могли б ви сказати, заходив Тудорел Паскару вчора, двадцять восьмого жовтня, на медичний факультет в університет і чи зустрічався там зі студенткою Петронелою Ставру?

— З цілковитою певністю — ні.

«Отже, Петронела Ставру обдурила мене, — роблю висновок. — Тепер не лишається сумніву, що повідомив її про смерть не інакше, як новий коханець — художник Валеріан Братеш».

Я дякую йому і збираюся йти.

— Зачекай, шановний! — раптом розсміявся майор. — Купити купив, а чим заплатиш? Порушуєш засади взаємності… стривай, маю до тебе прохання.

— З дорогою душею, товаришу майоре, я вас слухаю…

— Рік тому Тудорел Паскару, кат його мамі, перебував у досить близьких стосунках з Вікторією Мокану, асистенткою онкологічної клініки. Тиждень тому він цілком несподівано для неї завітав до клініки. Він затримався там десь на дні години, до речі, був на прийомі у лікаря. Навряд, щоб він був чимось хворий. Найвірогідніше — якийсь новий його фінт… Коли говоритимеш із ним, спробуй вивідати й про це. Мене передусім цікавить, чого він звертався до лікаря… Оце й усе, капітане.

— Я спробую, — обіцяю йому.

Повернувшись до кабінету, дізнаюся від Поваре, що мене розшукував прокурор Беріндей і просив зателефонувати йому.

— І Лілі теж шукала тебе!

Спершу я телефоную прокуророві. Той гордо повідомляє:

— Капітане, я дотримав свого слова! Разом з громадянином Цугуєм вчинив трус у покої Лукреції Будеску… У валізі знайшов пошматовану на клаптики фотографію Петронели Ставру і аж шість фотокарток Крістіана Лукача. Там-таки у валізі були й медичні довідки, датовані сорок другим — сорок третім роком, і більш нічого, гідного уваги…

— Хоч таємниця пропажі фотокартки з’ясувалася… А магнітофона там не було?

— Навіщо тій нещасній магнітофон? — моє запитання потішає Беріндея. — А, ось ще: Цугуй та його дружина знали, що Лукреція Будеску була хвора, але думали, що вона остаточно вилікувалася. Всі ці роки вона поводилася нормально, в неї не було жодної ознаки хвороби. Що ви зараз робитимете?

Я знайомлю його з планом дій, а він великодушно бажає мені успіху. Я дивлюся на годинника, маючи намір зателефонувати нарешті нареченій. Але мені не щастить цього зробити через пунктуальність Тудорела Паскару.

Він зайшов невимушений, веселий, але вигляд мав чемний, респектабельний. Привітавшись, залишився стояти біля дверей, очікуючи мого запрошення зайти й сісти. Що я й поспішаю зробити. Знову дивуюсь його елегантності: на ньому піджак з товстої цупкої вовни і в тон піджакові дібрані штани; через праву руку перекинуте гарного крою і, безперечно, ультрамодне демісезонне пальто. Він зручно вмощується на стільці по той бік письмового столу, якраз навпроти мене. В нього обличчя людини, яка добре відпочила, — на ньому не помітно якихось слідів його гультяйського життя. Навіть темних кіл під очима немає.

Вивчаючи його обличчя, я запитую:

— Що поробляє ваш батько, встиг він поклопотатися за похорон?

— Просив передати вам, що вже сьогодні тіло буде перевезено в каплицю на цвинтарі святої П’ятниці, а завтра відбудеться похорон.

Я відзначаю, що він зовсім усунувся від клопотів з похороном.

— Були труднощі?

— Безглузді! Пов’язані з релігійною службою. Знаєте, самогубці не мають права… — Він посміхається, наче хоче сказати: «Чого тільки не буває на цьому світі!» — Ви дозволите закурити?

Дозволяю. Чом ні? Хай курить. В руках у нього «Кент» — що ж, його гроші дозволяють. Пропонує й мені сигарету. Оскільки переді мною сидить поки що не злочинець, а просто громадянин, я не відмовляюся. І потім, якби я відмовився, це б насторожило його. Він і Поваре пропонує сигарету. Той іде за моїм прикладом. У кімнаті одразу ж запахло