Станіслав Лем - Фіаско

Ложе «Гермеса», його відкритий док ледь вібрував і, поки тривала уся ця мурашина метушня, «Еврідіка» повільно поверталася кормою у бік Дзети Гарпії, ніби гармата, що ось-ось мала вистрілити.

Екіпаж «Гермеса» прощався з командиром і друзями. Надто багато людей було на головному судні, тож учасники космічної розвідки не мали змоги навіть потиснути всім руки. Потім Бар-Гораб разом з тими, хто міг покинути свої робочі місця, провів екіпаж «Гермеса» і спинивсь у міжсегментному циліндрі. За розвідниками зачинилися великі ворота доку, замкнулися маленькі особисті люки, й «Гермес» почав потроху випливати в космічний простір крізь пусковий відсік «Еврідіки». Гідравліка дюйм за дюймом виштовхувала сніжно-білий корабель-розвідник, адже сто вісімдесят тисяч тонн його маси, попри невагомість, зберігали інерцію.

Техніки «Еврідіки» разом з біологами Терною та Хрусом уже готували екіпаж «Гермеса» до багаторічного сну. Сон той був не крижаний і не гібернаційний: їх піддавали ембріонації. Ембріонація ніби повертала людей у той стан, який вони переживали перед народженням, — вони мали перебувати в стані, максимально наближеному до ембріонального, до життя без самостійного дихання.

Вже перші несміливі кроки в Космос виявили, яка земна істота — людина, як вона непристосована до подолання могутніх сил, польотів на далекі відстані протягом невеликого проміжку часу. Вибухове прискорення руйнує тіло, особливо легені, заповнені повітрям, стискає грудну клітку і паралізує кровообіг.

Закони природи не можна подолати, тому довелося пристосовувати астронавтів до них. Саме це й здіснила ембріонація.

Насамперед, треба було замінити кров рідким носієм кисню, що мав ще й інші властивості крові — від здатності згортатися до імунних функцій. Такою кровозамінною рідиною став білий, як молоко, онакс. Після охолодження тіла до температури, характерної для тварин, що залягають у зимову сплячку, було приведено в дію врощені судини, такі, якими колись плід обмінювався кров’ю з плацентою в лоні матері. Серце й далі працювало, але газообмін у легенях припинявся, адже легені западали і їх виповнював онакс. Коли ні в грудній клітці, ні у внутрішніх органах не лишилося повітря, непритомного астронавта занурювали в рідину, таку ж нестисливу, як вода. Тіло вкладалося в ембріонатор — двометровий контейнер, схожий на торпеду. В таких ембріонаторах підтримувалася температура, близька до нуля, забезпечувалось живлення тіла, постачання киснем за допомогою онакса, який штучними судинами нагнітався в організм через пуп.

Людина, препарована таким чином, могла без усякої шкоди витримати величезний тиск, як глибоководні риби, що їх не розчавлює навіть на глибині багатьох миль, бо тиск іззовні врівноважується тиском внутрішнім. Рідина ембріонатора стискалася до сотень атмосфер.

Кожен такий контейнер висів на маятникових підвісках, затиснутий лещатами. Астронавти, немов велетенські личинки, спочивали у броньованих коконах, так щоб сили прискорення й гальмування рівномірно тиснули на них від грудей до хребта. Людське тіло, містячи 85 відсотків води й онаксу, вже бездиханне, не поступалось опірністю на стискання воді. Завдяки цим властивостям можна було, не турбуючись про астронавтів, підтримувати постійне прискорення корабля, у двадцять разів більше від земного тяжіння. За такого прискорення тіло важить дві тонни, і виконувати дихальні рухи ребрами — то непосильне завдання навіть для атлета. Ембріонуючі не дихали, а межі їхньої витривалості у міжзоряному польоті визначала тендітна молекулярна тканина.

Коли десять сердець у повній ембріональній компресії билося вже лише кілька разів на хвилину, подальшу турботу про «заколисаних» астронавтів перебрав на себе ГОД, а екіпаж «Еврідіки» повернувся на свій корабель. Оператори відключили комп’ютери головного судна від апаратури «Гермеса», й, крім мертвих кабелів (крізь них уже не проходив струм), обидва кораблі не зв’язувало нічого.

«Еврідіка» виштовхнула корабель-розвідник зі своєї широко відкритої корми, оточеної пластинами розгорнутих фотонових дзеркал. З неї висунулися сталеві лапи, рвучи, мов нитки, непотрібні тепер кабелі й виштовхуючи корпус «Гермеса» в космічну порожнечу. Бортові двигуни розвідувального судна засвітилися блідим іоновим вогнем, ще надто слабеньким, щоб зрушити його з місця, — така величезна маса не в змозі враз розвинути велику швидкість. «Еврідіка» вже втягала свої катапульти, замикала кормові шлюзи, а всі, хто спостерігав за стартом у рубці управління, полегшено зітхнули — ГОД почав діяти з точністю до частки секунди.

Гіперголові боостери «Гермеса», що досі мовчали, дали залп. Іонові двигуни запрацювали на повну потужність, їхнє прозоре блакитне полум’я змішалося із сліпучим вогнем боостерів, корпус корабля, огорнутий тремтливим жаром, рівно і легко полинув у вічну ніч. У напівтемряві рубки управління відблиск з екранів падав на обличчя людей, і вони здавалися смертельно блідими. «Гермес» віддалявся від них, набираючи швидкість і вивергаючи дедалі сильніше полум’я.

Коли дальноміри «Еврідіки» показали необхідну відстань, на самому краї екрана було видно безладно тремтячий циліндр, що до останньої хвилини з’єднував «Гермес» з «Еврідікою». Тепер, відокремлений, він полетів у морок, а кормове дзеркало міліардотонного корабля склалось, крізь центральний отвір поволі висунувся тупий конус емітора й зблиснув — раз, удруге, втрете, аж поки сніп світла полинув у безодню і влучив у «Гермес». В обох рубках «Еврідіки» пролунав крик радості й подиву — мало хто сподівався, що все піде так гладенько.

Невдовзі «Гермес» зник із візуальних моніторів. На екранах було видно лише щораз менші блискучі колечка, ніби невидимий велетень палив серед зірок і пускав з рота кільця білого цигаркового диму. Врешті ці кільця злилися в одну тремку точку — то дзеркало корабля-розвідника відбивало промінь лазера «Еврідіки», набираючи швидкості.

Не дочекавшись кінця видовища, Бар-Гораб повернувся до своєї каюти. Попереду було сімдесят дев’ять годин найважчих сидеральних операцій — За допомогою грацера «Орфей» мусив утворити в гравітаційних резонансах темпоральний порт і влетіти в нього, чи, точніше, зануритись. Це означало, що «Еврідіка» буде абсолютно відрізана від усього світу.

Наказ-спалах, висланий «Орфею», нісся до нього дві доби: саме в цей час на Квінті почалося щось незрозуміле. До останнього моменту, поки прилади їхнього корабля могли вести спостереження за всією галактичною емісією в районі сузір’я Гарпії, спектри Альфи, Дельти й навіть Дзети були незмінні — це давало змогу вести якісні спостереження за Квінтою. Випромінювання, що доходило до «Еврідіки» з Квінти, фільтрувалось, а фільтрати за допомогою комп’ютерів порівнювали, накладали один на один і уточнювали каскадні підсилювачі. В найбільшому візуальному наближенні система Дзети була меншою за сірникову голівку.

Вся увага планетологів була, звісно, зосереджена на Квінті, її спектр і голограми були не стільки зображенням планети, скільки комп’ютерними фантазіями на цю тему. Джерелом інформації був жмуток нерівномірно розпорошених по спектру всіх можливих випромінювань фотонів, отож в обсерваторії «Еврідіки», так як колись, у далекому минулому, біля перших телескопів, не було згоди в головному: що видно насправді,