Маріо Варгас Льоса - Сон кельта

— Не гайте часу, шукаючи його, бо ви його не знайдете, — сказав містер Стірс. — Думаю, що Салданья Рока мертвий.

Роджер Кейсмент не здивувався. Він також підозрював, побачивши, яку зливу гнівних слів спричинило само ім’я журналіста, що його зникнення було остаточним.

— А ви його знали?

Консул мав круглу лисину, і череп у нього так виблискував, ніби був покритий крихітними крапельками води. Він ішов повільно, обмацуючи розмоклу землю своїм ціпком, наче боявся наступити на змію або пацюка.

— Ми розмовляли з ним двічі або тричі, — сказав містер Стірс. — Він був чоловік низенький і трохи сутулий. Тут таких людей називають чоло або чоліто. Тобто метис. Чоло мають звичай бути лагідними й церемонними. Але Салданья Рока таким не був. Він був різким, дуже впевненим у собі. Він дивився на людей тим пильним поглядом, яким дивляться люди глибоко релігійні та фанатики і який, правду кажучи, мене завжди примушує нервувати. Я маю зовсім інший темперамент. Я не відчуваю великого захвату перед мучениками, містере Кейсмент. Ані перед героями. Ці люди, які приносять себе в жертву істині або справедливості, часто завдають більше шкоди, аніж приносять користі тій справі, яку вони прагнуть поліпшити.

Роджер Кейсмент нічого на це не сказав: він спробував уявити собі того низенького чоловіка з фізичними вадами і з серцем та волею, схожими на серце та волю Едмунда Д. Морела. Схоже, він справді був мучеником і героєм. Він уявив, як той своїми власними руками накладає металеві пластини, друкуючи свої тижневики «Плющ» і «Санкція». Він друкував їх у невеличкій кустарній друкарні, яка, безперечно, була розташована в одному із закутків його домівки. Та скромна оселя була, певно, також редакцією та адміністрацією його двох газет.

— Сподіваюся, ви не образитеся на мої слова, — попросив пробачення британський консул, несподівано розкаявшись у тому, що сказав. — Сеньйор Салданья Рока був дуже мужнім чоловіком, якщо він наважився на такі викриття. Його сміливість була самогубною, коли він звернувся до суду, звинувативши Компанію Арани в тортурах, викраденнях людей, шмаганні на каучукових плантаціях Путумайо. Він не був людиною наївною. Він дуже добре знав, що з ним станеться.

— І що з ним сталося?

— Сталося те, що мало статися, — сказав містер Стірс без найменших емоцій у голосі. — Йому спалили друкарню на вулиці Морона. Ви ще можете побачити її обгорілі рештки. Його дім обстріляли. Сліди від куль досі видно на вулиці Просперо. Він мусив забрати свого сина зі школи ченців-августинців, бо однокласники зробили його життя нестерпним. Йому довелося відіслати свою родину в якесь потаємне місце, ніхто не знає, куди він її відіслав, бо його життя опинилося в небезпеці. Йому довелося закрити свої дві газети, бо ніхто не погоджувався надавати йому будь-які матеріали й усі друкарні Іквітоса відмовилися друкувати їх. Двічі в нього стріляли на вулиці, щоб залякати його. Обидва рази він урятувався чудом. Після одного із замахів він став кульгати, бо куля влучила йому в литку, де й застрягла. Останній раз я бачив його на набережній в лютому 1909 року. Його штовхали до річки. Обличчя йому розпухло від ударів, які він одержав від цілої банди людей. Його примусили сісти на корабель, який відходив до Юріманґваса. Після цього про нього не було жодної чутки. Можливо, йому пощастило втекти до Ліми. Дай Боже! Але найімовірніше, йому зв’язали руки й ноги і скинули його закривавлене тіло в річку, щоб піраньї покінчили з ним. Якщо сталося так, то його кістки, а лише кісток ці хижі риби не їдять, уже, певно, допливли до Атлантичного океану. Думаю, він не розповів би вам нічого такого, про що ви не знаєте. У Конго ви спостерігали такі самі або й гірші історії.

Вони прийшли до будинку консула. Цей останній запалив лампочку в невеличкій залі біля входу й запропонував Кейсментові випити по келиху портвейну. Вони сіли під самою терасою й закурили. Місяць сховався за небагатьма хмарами, але в небі ще світилися кілька зірок. До далекого шуму, який долинав від вулиць, домішувалося дзижчання комах і плюскіт хвиль, що накочувалися на гілля дерев та прибережний очерет.

— Яку користь принесла така велика мужність бідолашному Бенхаменові Салданьї Рока? — міркував консул, стенувши плечима. — Ніякої. Він приніс нещастя своїй родині й, імовірно, втратив життя. А ми втратили дві місцеві газети «Плющ» і «Санкцію», які розважали нас щотижня, бо там друкувалися всі чутки та плітки.

— Не думаю, що його жертва була цілком марною, — лагідно заперечив йому Роджер Кейсмент. — Якби не Салданья Рока, то ми сюди не приїхали б. Якщо, звичайно, ви не думаєте, що наша поява тут також нічого не дасть.

— Боже, я цього не хотів би! — вигукнув консул. — Ви маєте рацію. Адже якби не викривальні статті Салданы Рока, то не вибухнув би такий скандал у Сполучених Штатах і в Європі. А потім з’явилися ще й статті Волтера Гарденберга. Я сказав дурницю. Я сподіваюся, ваш приїзд принесе користь і щось тут зміниться. Пробачте мені, містере Кейсмент. Я стільки років прожив в Амазонії, що це почасти перетворило мене на людину, яка скептично дивиться на прогрес. Живучи в Іквітосі, чоловік зрештою перестає вірити геть у все. А надто в те, що одного дня справедливість примусить відступити несправедливість. Можливо, настане час, коли я зможу повернутися до Англії і скупаюся в англійському оптимізмі. Я бачу, що ви, служачи Короні в Бразилії стільки років, не перетворилися на песиміста. Я вам заздрю.

Коли вони сказали один одному «на добраніч» і пішли у свої кімнати, Роджер довго не міг заснути. Чи правильно він учинив, погодившись узяти на себе це доручення? Коли кілька місяців тому сер Едвард Ґрей, міністр зовнішніх відносин, викликав його у свій кабінет і сказав йому: «Скандал про злочини в Путумайо далі терпіти не можна. Громадська опінія вимагає від уряду вжити якихось заходів. Немає кращої кандидатури, ніж ви, хто може туди поїхати. Поїде туди також комісія з незалежних людей, яка здійснить розслідування і яку вирішила послати туди сама ж таки Перуанська Амазонська компанія. Але я хочу, щоб ви, хоч і поїдете з ними, підготували особистий звіт для уряду Великої Британії. Ви маєте великий престиж за те, що ви зробили в Конго. Ви фахівець із жорстокого ставлення до людей. Ви не можете відмовитися від цього доручення», — його першою реакцією було знайти слушний привід і таки відмовитися. Потім, після тривалих роздумів він сказав собі, що саме з огляду на те, що