Анджей Стасюк - Схід

коли натрапляю на чергові монументи. Вони облазять, лущаться, кришаться, але їх залишали у спокої, щоб згасали. Пам’ятаю, як багато років тому у гагаузькому селі Баурчі одна жінка, коли ми проходили в сутінках попри погруддя вождя революції, промовила: «Самий лучший чєловєк». Моя російська була тоді набагато гіршою, ніж тепер. Та й не хотів завдавати прикрощів жінці. Однак подумки виголосив якусь пафосну промову про злочини, свободу і демократію. Тепер просто фотографую. Пригадую червоні металеві зірочки з його профілем. Пам’ятаю. З аґрафкою-защіпкою ззаду. Ми їх зневажливо відкидали, як фальшиві монети або порожні горіхи. Як усю комуністичну реальність, яка видавалася фальсифікатом світу. Наше життя було деінде. Ми гордували радянським кіно, радянською літературою, радянським спортом, «радянською» мовою. Ніхто не віддав би сім злотих, щоб піти на радянський фільм. Ніхто ніколи не озирався за радянським автомобілем. Ніхто ніколи добровільно не промовив слова по-російськи. Ми були вільні. Так мені здавалося. Хіба не зауважував тіні, в якій я жив? Можливо. Коли ти молодий, то випромінюєш власне світло. Фосфоризуєш чимось ясним і теплим, і на якийсь час цього вистачає. Ми прогулювали школу, тож можна було прогуляти всесвітній устрій і випасати душу й тіло на зелених луках уяви. Так було? Не виключено.

Тому я тепер тут лежу і не можу спати. Прислухаюся до памірського вітру. У пошуках часу, яким знехтував. Тому трачу здоров’я і витрачаю гроші, аби перевірити, доки це все сягало, як змінювало землі і який залишило слід. Тому мене нервує присутність «beerpotatoes». Своїми позашляховиками, які спалюють двадцять п’ять на сотку, вони переїжджають мені дитинство. Розчавлюють мені молодість, яку я розшукую в Мургобі і Каракулі. Підсідаю до старих жінок і розпитую про внуків і про минуле. Вони здивовані, що я розмовляю російською, бо сприймають мене за одного з отих. Кажуть, що колись було краще, але тепер теж може бути, адже нема війни. Вони такі, як мої бабці. У хустках, сидять на порозі, і з тією воєнною мудрістю, яка робила їхнє життя стерпним, а може, й щасливим. З мудрістю, яка дозволяла існувати у фальшивому світі комунізму і не втратити справжності життя.

Багато всього можна передумати, коли слухаєш північний вітер. Взимку тут мало бути по-справжньому холодно. У вікнах одинарні шиби. Сиділи в одному приміщенні і докладали цеглинки ячого гною до залізної пічки. Шматок за шматком, крихту за крихтою, лічачи, чи вистачить до перших теплих днів. Прислухаючись до шуму чорного повітря. Багато всього можна собі пригадати, коли дослухаєшся до відголосів власного організму, а вигоди — далеко у потемках: загорода без даху з дірою в дошці і відерцем негашеного вапна. З’являються бабці, дідусі, тітки. Зимовими вечорами я бачив заледве їхні тіні. Під стелею висіла нафтова лампа. Ми сиділи в кухні. Решта дому не опалювалася. Дві кімнати чекали на гостей, що часом з’являлися влітку. Але взимку отак сиділи, як біля вогнища, близько, щоб не втрачати світла, тепла і безпеки. На ліжках, на табуретику, притуливши спину до розігрітих кахель. Крізь голий сад проходив вітер від холерного цвинтаря. Дім стояв на відлюдді. Треба було сидіти близько і говорити не надто голосно. Війна ніби закінчилася, але не було подій більших і спогадів важливіших. Тож у тому сидінні і в розмовах була подяка за мир, а разом з тим і настороженість — чи крізь цей вітер і через високий сніг не проб’ється якийсь звук, від якого терпне шкіра. Так сиділи — по-людськи і якось по-тваринному, близько. Посеред чорної ночі і світу, тільки з одним вогником за склом, закопченим сажею. Я дивився на все це з віддалі, з постелі, сонний, і, напевно, тому вони були як тіні. Тривожні, але водночас спокійні, бо найгірше минуло. Навіть якщо вони не могли остаточно позбутися тривоги від війни і світу, то я врешті засинав у безпеці, заслуханий у їхню повільну розповідь.

Так, як в Каракулі. Тисячі кілометрів від дому. Сотні кілометрів від інших, так само забутих поселень цього плоскогір’я. Я втискав лице у матрац і віднаходив запах пороху і дух тіл, що раніше на ньому спали. Крізь шпару під дверима просочувалися запахи з глибини дому: розігрітий жир, трохи диму, людське тепло і дрібка тютюну. Я уявляв собі, що надворі зима, глибокий сніг і пітьма, яка простягається так далеко, що в кінці переливається за край і спливає по кривизні землі. Але я у теплі і в тиші, не мушу вставати, і зараз надійде сон.

*

Приблизно тоді, коли я народився, люди в повіті Кву у Сичуані їли глину. Ми жили на партері. Вікно виходило на подвір’я. На дерев’яні комірки, в яких тримали вугілля, на чавунну помпу. Але у квартирі були кран і злив. Треба було подорослішати на кілька років, поки аж я зауважив усі ці речі. Ми палили вугіллям у печі, яка займала кут кімнати. Спочатку вогонь мав густий, смолянистий відтінок. Аж згодом він ставав яскраво-червоним, щоб врешті перетворитися на помаранчевий жар. Було тісно, низько і волого. Так, лиш одне вікно. З видом на вбиральню, голубник і міське-передміське небо з чорними схилами дахів, із глухими стінами з червоної цегли, з воронами. Батькам мусило бути тісно, хоч вони ніколи про це не казали. З їхніх сільських домів відкривався краєвид. Якщо навіть не з вікон, то вистачило вийти за кут, за стайню, за сад — і вже він був. Пролягав. А тут тільки це подвір’ячко, нерухоме зимою, наповнене дітьми у теплі дні. Або вузький під’їзд — і відразу вулиця з гуркотом трамваїв, автівками і людьми, які йшли і йшли без перерви і без якоїсь конкретної мети. Цілком інакше, ніж там, звідки вони прибули. Але самі такого хотіли. Той відкритий пейзаж їх ув’язнював. Вони прагнули змінити свою долю і змінити мою. Щоб я не мусив дивитися на хвилясту рівнину з купками тополь. Збирати шишки на розпал у печі. Щоб не мусив вдихати запах нагрітої олії, перемішаний із сосновим димом. Щоб не мусив усього того, що вони, щоб відразу отримав те, чого вони прагнули і за що мали боротися. З пісків і землі минулого, з коротких днів — просто на цемент, тротуари і під ліхтарі майбутнього, які світитимуть аж до кінця справедливої епохи, кінця, який ніколи не настане, бо переможеним буде не тільки гніт, але й смерть. І тому ми сиділи в такій темній норі, чекаючи, коли та епоха почнеться. З тим виходком на