Корнелія Функе - Чорнильне серце

Але ніхто не звернув на неї уваги.

— Відпустити? — Каприкорн обернувся до своїх людей. — Чи ви таке чули? Навіщо це я маю робити таку дурницю, тепер, коли вони вже тут?

Чоловіки зареготали, а Каприкорн знову звернувся до Мо:

— Ти так само, як і я, добре розумієш: віднині ти робитимеш усе, що я скажу. Тепер, коли вона тут, ти, певна річ, уже не відмовишся продемонструвати нам своє мистецтво.

Мо так стис долоню Меґі, що в дівчинки аж пальці затерпли.

— А щодо цієї книжки… — Каприкорн подивився на «Чорнильне серце» з таким осудом, немовби воно могло вкусити за його бліді пальці. — Щодо цієї вкрай нудної, дурної й надто просторікуватої книжки, то можу тебе запевнити: ще раз вплутуватися в її історію я зарікся. Весь отой непотріб, оті створіння — феї, які тільки й знали, що пурхати та щебетати… Повсюди їх кишма кишіло. Смерділо хутром і лайном, на базарному майдані під ногами плуталися кривоногі кобольди, а на полюванні оті велети своїм незграбним тупанням лише відлякували дичину. Дерева перешіптуються, ставки перемовляються… Та там же, власне, не було нічого, що б мовчало! А потім оті безкінечні дороги до сусіднього міста, якщо його взагалі можна так назвати, — ні проїхати, ні пройти… Оті шляхетні, виряджені, як павичі, мерзотники князі у своїх замках, смердючі селяни, такі злиденні, що з них не було чого й здерти, жебраки й волоцюги, в яких із чубів сипалися воші й блохи… Навіщо мені за всім отим шкодувати?

Каприкорн зробив знак, і один з його людей приніс велику картонну коробку. З того, як він її ніс, видно було, що коробка дуже важка. Чоловік поставив її на сірі кам’яні плити перед Каприкорном і з полегкістю зітхнув. Каприкорн передав книжку, яку Мо так довго від нього переховував, Кокерелю, а сам відкрив коробку. Вона була до самого верху заповнена книжками.

— Познаходити всі примірники мені коштувало таки величезних зусиль, — сказав Каприкорн, дістаючи з коробки дві книжки. — На вигляд вони нібито й різні, але зміст у них той самий. А те, що цю історію надрукували різними мовами, ще дужче ускладнило пошуки. Стільки різних мов у цьому світі — річ геть не потрібна. У нашому світі все було простіше, чи не так, Вогнерукий?

Той нічого не відповів. Лише стояв з каністрою бензину в руці й не зводив погляду з коробки. Каприкорн неквапом підійшов до нього й кинув обидві книжки в одну з бочок.

— Що ви робите?! — Вогнерукий хотів був дістати книжки з бочки, але Баста відштовхнув його і сказав:

— Їхнє місце там.

Вогнерукий відступив назад і сховав каністру за спиною. Тоді Баста вирвав її з його рук і глузливо промовив:

— Скидається на те, що сьогодні наш вогнедув хоче дати погратися з вогнем іншим.

Вогнерукий кинув на нього погляд, сповнений ненависті. Із застиглим обличчям спостерігав, як Каприкорнові люди заходилися вкидати книжки одну по одній у бочки. Понад два десятки примірників «Чорнильного серця» опинилися зрештою на складених дровах — сторінки розтріпані, палітурки розхристані, мов зламані крила…

— А знаєш, що в нашому колишньому світі раз у раз доводило мене до сказу? — мовив Каприкорн до Вогнерукого, беручи в Басти каністру. — Те, як тяжко доводилося добувати вогонь! Тобі, звісно, ні, ти навіть умів з ним розмовляти. Видко, тебе навчив один з отих буркотливих кобольдів. А ось для нашого брата то були сущі муки. Як не дрова мокрі, то вітер у камін залітає… Я знаю, тебе гнітить нудьга за добрими давніми часами, тобі бракує отих твоїх подружок, які пурхали й щебетали довкола тебе. Але я за всім отим і сльози не зроню. Цей світ влаштовано краще, багато краще, ніж той, яким ми мусили стільки років удовольнятися!

Вогнерукий, здавалося, не чув жодного слова з того, про що йому казав Каприкорн. Він не зводив погляду зі смердючого бензину, що виливався з каністри на книжки. Сторінки вбирали його так спрагло, немовби вітали власну загибель.

— Звідки всі ці книжки взялися? — нарешті промовив Вогнерукий, затинаючись. — Ти ж бо завше мені казав, нібито лишався тільки один примірник — той, що в Чарівновустого…

— Атож, щось таке я тобі справді казав. — Каприкорн сягнув рукою до кишені штанів. — Легковірний ти чоловік, Вогнерукий! Розказувати тобі побрехеньки — просто насолода. Твоя простодушність мене завжди вражала, хоч ти, зрештою, й сам великий мастак збрехати. Але ти надто легко віриш у те, в що хочеш вірити, ось у чім річ. А тепер можеш повірити й мені: оце… — він постукав пальцем по стосу книжок, просяклих бензином, — і справді останні примірники нашої чорнильної батьківщини. Баста й решта моїх хлопців згаяли роки, щоб відкопати їх в отих жалюгідних публічних бібліотеках та букіністичних крамницях.

Вогнерукий дивився на книжки так, як той, хто вмирає від спраги, дивиться на останню склянку води.

— Ти їх спалиш! — проказав, затинаючись, він. — Але ж ти обіцяв перенести мене назад, якщо я дістану тобі книжку Чарівновустого. За це я сказав тобі, де він переховується, за це я привіз сюди його доньку…

Каприкорн лише стенув плечима й узяв у Кокереля з рук книжку — ту саму, в блідо-зеленій палітурці, книжку, яку Меґі з Елінор з такою готовністю йому віддали, через яку він наказав привезти сюди Мо й задля якої Вогнерукий усіх їх зрадив.

— Якби мені було вигідно, я пообіцяв би тобі й місяць із неба, — промовив Каприкорн і з пісною міною кинув «Чорнильне серце» на стос його побратимів. — Я люблю роздавати обіцянки, а надто такі, яких не можу дотримати.

Він дістав з кишені запальничку. Вогнерукий хотів був кинутися на нього й вибити з рук запальничку, але Каприкорн зробив знак Пласконосу.

Пласконіс був такий високий і кремезний, що Вогнерукий поруч із ним мав вигляд просто хлопчика, і саме так той здоровило його і схопив — як неслухняного хлопчака. Ґвін, настовбурчивши хутро, зіскочив з плеча Вогнерукого. Один із Каприкорнових поплічників кинувся за звірятком, коли те прошмигнуло в нього поміж ніг, але воно встигло шаснути вбік і сховалося за однією з червоних колон. Решта чорних курток стояли й реготали, спостерігаючи відчайдушні спроби Вогнерукого вирватися з залізних лап Пласконоса. А він просто-таки з насолодою підвів Вогнерукого до облитих бензином книжок — так близько, що той навіть торкнувся їх пальцями.

Меґі, враженій таким жахливим лиходійством, стало недобре. Мо ступив крок уперед, немовби бажаючи допомогти Вогнерукому, але Баста перегородив йому шлях. У руці