Марина Соколян - Вежі та підземелля

Анджа швидко піднісся крученими сходами, що вели до помешкання гетери. Іще крок, і...

Його зустріли якісь незнайомі люди, які зносили додолу скрині і лантухи з речами. Втім, було тут і одне знайоме обличчя.

— Касіє! — заледве не скрикнув Анджа. — Мені потрібна Теодора! Вона тут?

Касія кинула на нього бридливий погляд.

— Усім потрібна Теодора... — глузливо мовила вона. — Тобі, магістру оффіцій, імператору. Всім.

— Імп... імператору? — не зрозумів Анджа.

— Ага. Саме йому, — невесело розсміялась Касія. — Він запросив її поселитись у нього в палаці.

— І що, вона погодилась? Але як же...

— Як же що? — різко кинула акторка. — Чи ти, бува, не думав, що, дозволивши собі побавитися з тобою, вона захоче і далі тримати тебе поблизу? А, бачу, таки думав!

Вона злостиво розсміялась.

— Свята наївність! Вона ж гетера, ти, варваре! Вона не робить нічого, як нема на те її власної користі! Ну, зрозумів нарешті?! Зрозумів? То вимітайся!

Анджа різко видихнув, відступаючи. Справді, на що лише сподівався... Приголомшений, заморочений болем, він спустився надвір. У голові калатав дошкульний стугін, заважаючи думати, але то нічого... Значить, він був для неї забавкою? Все ж, він так і не зумів зрозуміти валдарців. Що таке вистава? І що таке життя? Де межа між одним та іншим?

Хлопець поплентався кудись, не розбираючи дороги. Життя тут блискуче і яскраве, грає і дурить... ти забуваєш, хто ти, тобі однаково, ти хочеш, щоб це ніколи не припинялося. Щоби йшла обертом голова, не дозволяючи зупинитися і запитати — навіщо? Тому що так... так — добре?

Він остаточно заплутався. В Рабанті — там було просто. Там ти народжуєшся, живеш, мучишся, вбиваєш, коли треба, інших. І для всього є достатня, утверджена законом, підстава. Але тут... Він дурив себе, гадаючи, що зміг би тут жити. Що міг би стати одним з них. Не дарма ж казав Вайлак: хотів, мовляв, залишитись та не зміг... Слід було послухати мудрішого за себе...

Анджа спинився посеред якоїсь площі. Розуміння вдарило люто й нещадно — як море підхоплює корабель-шкаралупку і жбурляє його на скелі. Все життя він мріяв про те, чого не існує. Чого не може бути.

Він схлипнув, стискаючи скроні руками. Якби ж лишень йому так не боліло... Він міг би, міг би... зрозуміти нарешті, що повинен вчинити.

А втім, хіба він цього не розуміє? Залишилося тільки одне — те, заради чого він і дістався міста. Опиратися цьому несила. Та не надто і хочеться, коли вже на те.

Варто було йому прийняти приречення, як усе раптом зробилося простим і прозорим. Він не міг скористатися імператорською цистерною, бо тепер, мовби кепкуючи з нього, хтось замкнув її на міцний замок, який Анджа не зміг відкрити, навіть застосувавши ножа. Тоді він знайшов сходи, які вели на південні стіни міста. Шлях йому перепинив молодий охоронець, але нині Анджу не спинив би і цілий загін. Він убив охоронця і забрав його лук зі стрілами. Нагорі, сховавшись від шпаркого солоного вітру, він відірвав шматок від подарованої Йованом свитки і, надрізавши пальця, кров'ю зобразив на ряднині обриси Затоки Лева. Окремо він позначив захисні вежі й показав, де розташований невидимий з моря канал Зміїне горло, яким хитромудрі купці провозили свій товар в обхід ввізного мита. Морські стіни погано захищені, сказав Вайлак. Ба більше, вони взагалі ніяк не захищені, бо валдарці впевнені, що нікому не проминути їхніх веж із «вічним вогнем».

Закінчивши малюнка, Анджа дав йому підсохнути, а потім міцно прив'язав клаптя до стріли. Стріла слухняно лягла на тятиву... Напнута струна гуде коло самого вуха... Час.

По його обличчю струменіли сльози, але хлопець того не помічав. Він втратив здатність відчувати, наче той, кого торкнувся священний Білий Вогонь. Опустивши лук, він сів додолу, поринаючи в милосердний безтямний морок.

• • •

«Що таке вірність? Це любов, котра стає святинею, святиня, котра стає любов'ю. Це вівтар, на якому в жертву приносять свободу заради любові. Свободи зрікаються заради звеличення святині, а вона віддячує, звеличуючи саму жертву. Присягаючи на вірність, втрачаєш свободу, але, буває, віднаходиш себе.

Що таке зрада? Це вівтар, на жому в жертву приносять любов заради свободи. Це вівтар, на якому в жертву приносять себе, бо неможливо зрадити, не любивши, як неможливо любити, не вклавши власну душу в те, що любиш. Отож зрада — це, почасти, самогубство.

Неможливо зрадити, не любивши, бо зрада чогось цілком байдужого — зовсім не жертва, але побіжне звільнення від зайвого. Неможливо любити, не зрадивши, бо любов — це зречення, а зречення — це відступництво, зрада того, що слугувало за святиню раніше.

Присягнувши на вірність, ми змінюємось — від любові до зради, від зради до спокути. І, пройшовши цим шляхом, ми приймаємо в себе весь світ, з його гармоніями і дисонансами, з його щастям і болем. Зрештою, так ми приймаємо самі себе».

• • •

Нарешті морок відступив. З ним відступив і біль, затримавшись хмарою на обрії, відлунням далекої грози. Анджа підвівся і, не тямлячи власних дій, поволі спустився зі стіни — вбитого охоронця невдовзі знайдуть, шукатимуть убивцю, і тоді... Хлопцеві було байдуже, але його тіло не квапилося вмирати.

Він ішов, відсторонено спостерігаючи за життям міста, — і вперше він не бачив прикрас і дивовиж, але бачив людей, які живуть, як уміють... дітей, які гасають запиленою вулицею, намагаючись запустити в небо полотняного дракона... похмурого рибалку, який іде з ринку із шворкою сушеної риби — він мало продав сьогодні, і дружина знову голоситиме на всю вулицю... жіночку, яка пропонує перехожим щойно спечені тіропітакі — смачні! гарячі! — думаючи про те, що сусідка знову не віддає борг, а молодшенького давно час показати лікареві...

Вони юрмилися навколо, не помічаючи самотнього Анджу зі скривавленими руками і трьома рубцями на щоці. Він ішов крізь будення, котре могло би стати його життям, якби все склалося інакше. Він відчував, що його обдурили. Всі — і Рабант, і Валдарра. Рабант нацькував на нього хортів, щоб потім визнати за баронського спадкоємця, Валдарра піднесла його до імператорського палацу, а потім кинула, як непотріб, перетворивши на зрадника і вбивцю. Він помстився, звісно, та чого він тим досяг? Біль відступив, а отже, Анджине послання буде знайдене і використане належним чином. Але що відбудеться потім?

Рабантці знищать місто, перетворивши його на чергову руїну. Ці діти, і