Харпер Лі - Вбити пересмішника

Я хотіла залишитися й усе роздивитися як слід, але Келпурнія повела мене по проходу перед собою. Вона призупинилася у дверях побалакати з Зібо і його родиною, а ми з Джемі в той час розмовляли з превелебним Сайксом. Мене аж розпирало від питань, але я вирішила зачекати і пізніше розпитати Келпурнію.

— Нам надзвичайно приємно, що ви до нас прийшли,— сказав превелебний.— Ця церква не має друга кращого за вашого тата.

Моя цікавість прорвалася назовні.

— А чому ви збирали подаяния для дружини Тома Робінсона?

— Хіба ви не чули чому ? — здивувався превелебний Сайкс.— У Гелен троє маленьких діток, вона не може ходити на роботу...

— А чого вона не бере їх з собою? — питала я далі. Чимало з негритянок ходили на плантацію з дітьми, вкладали їх у затінку, поки самі працювали,— зазвичай малята сиділи між двома рядами бавовни. Тих, хто ще не вмів сидіти, матері або прив’язували собі на спину, як то роблять індіанки, або вкладали на мішки з бавовною.

Превелебний Сайкс завагався.

— Правду сказати, міс Джін-Луїзо, Гелен не може знайти собі роботу зараз... Коли прийде час збирати бавовну, її візьме містер Лінк Діз.

— А чому не може, пасторе?

Він не встиг відповісти, як Келпурнія поклала руку мені на плече. Відчувши її потиск, я швиденько подякувала і попрощалася. Джемі відлунням повторив мої слова, і ми рушили додому.

— Кел, я знаю, що Том Робінсон у в’язниці, бо скоїв щось жахливе, але чому Гелен не наймають на роботу? — допитувалася я.

Келпурнія у маркізетовій темно-синій сукні й капелюшку котелком йшла між Джемі та мною.

— Через те, що, як кажуть білі, зробив Том,— відповіла вона.— Люди не хочуть мати справи з його родиною.

— А що він, власне, зробив, Кел?

Келпурнія зітхнула.

— Старий містер Боб Юел звинуватив Тома у зґвалтуванні його дочки, от Тома заарештували й кинули до в’язниці...

— Містер Юел? — щось ворухнулося у моїй пам’яті.— Він не з тих Юелів, що приходять до школи тільки у перший день, а потім сидять удома? Але ж Атикус казав мені, що вони всі покидьки,— я ніколи не чула, щоб Атикус про когось говорив так, як про цих Юелів. Він сказав...

— Так, він з цих Юелів.

— Але якщо всі в Мейкомі знають, що вони за люди, то мусили б залюбки узяти Гелен на роботу... А що таке зґвалтування, Кел?

— Це вже ти спитай у містера Фінча. Він пояснить тобі краще, ніж я. Ви, напевне, зголодніли. Превелебний сьогодні затягнув службу, зазвичай він не такий нудний.

— Він точнісінько як наш священик,— сказав Джемі.— А чому ви всі так дивно співаєте псалми?

— По рядках? — уточнила Келпурнія.

— Це так зветься?

— Так, ми називаємо це рядкуванням. Так завжди робилося, відколи я себе пам’ятаю.

Джемі сказав, що якби відкладати подаяння протягом року, то можна було б закупити псалтирі. Келпурнія розсміялася.

— Навряд чи від цього була б користь. Вони ж не вміють читати.

— Не вміють читати? — здивувалася я.— Всі ті люди?

— Так, усі,— кивнула головою Келпурнія.— З парафіян Першої Покупки вміють читати десь четверо людей... Я, наприклад.

— А де ти ходила до школи, Кел? — поцікавився Джемі.

— Ніде. Хто ж мене навчив грамоти? Ага, стара міс Б’юфорд, тітонька міс Моді Аткінсон...

— Невже ти аж така стара?

— Та я навіть старша за містера Фінча,— усміхнулася Келпурнія.— Щоправда, не знаю наскільки. Якось ми почали пригадувати минулі часи, намагались вирахувати, скільки мені років, так от, я пам’ятало трохи далі, ніж він, тож я ненабагато старша, до того ж у жінок пам’ять краща, ніж у чоловіків.

— А коли у тебе день народження, Кел?

— Я святкую його на Різдво, так легше запам’ятати, а справжнього свого дня народження я й не знаю.

— Але, Кел,— заперечив Джемі,— ти на вигляд значно молодша за Атикуса.

— У негрів вік не так рано проявляється, як у білих,— пояснила вона.

— Мабуть, це тому, що вони не вміють читати. Кел, а це ти вивчила Зібо?

— Так, містере Джемі. У нас тут і школи не було, коли він був хлопчиком. Втім, я його примусила вчитися.

Зібо був старшим сином Келпурнії. Якби я раніше про це подумала, я б зрозуміла, що Келпурнія вже зовсім не молода — Зібо мав майже дорослих дітей,— але я про це не думала ніколи.

— Ти його вчила за букварем, як нас? — спитала я.

— Ні, я його примушувала щодня вивчати одну сторінку з Біблії, і була ще одна книжка, за якою мене вчила міс Б’юфорд,— ніколи вам не вгадати, звідки вона у мене.

Ми не вгадали.

— Цю книжку подарував мені ваш дідусь Фінч.

— То ти також із Пристані? — здивувався Джемі.— Ти нам ніколи не казала.

— Звісно, з Пристані, містере Джемі. Виросла там між маєтками Б’юфордів і Фінчів. Працювала то на тих, то на цих, а у Мейком переїхала, коли ваші тато й мама одружилися.

— А що то була за книжка, Кел? — спитала я.

— «Коментарі» Блекстона[20].

Джемі був ошелешений.

— Ти хочеш сказати, що вчила Зібо за цією книгою?

— Звісно, містере Джемі,— Келпурнія скромно затулила рукою рота.— Більше у мене книжок не було, тільки ці дві. Ваш дідусь казав, що у Блекстона чудова англійська мова.

— Ось чому ти говориш не так, як усі решта,— сказав Джемі.

— Усі решта — хто?

— Усі решта негрів. Кел, але у церкві ти розмовляла, як усі вони.

Я ніколи не усвідомлювала, що Келпурнія веде подвійне життя. Думка, що вона має якесь окреме від нас існування, була для мене новою, не кажучи вже про її уміння говорити двома різними мовами.

— Кел,— спитала я,— а чому ти розмовляєш, як усі негри, з... зі своїми, якщо вмієш говорити правильно і красиво?

— По-перше, я сама з них...

— Але ж це не означає, що ти мусиш говорити, як вони, якщо вмієш краще,— зауважив Джемі.

Келпурнія зсунула капелюшок і почухала потилицю, потім акуратно поправила його на голові.

— Важко сказати. Скажімо, якби ви зі Скаутом почали розмовляти удома, як неписьменні негри, це було б недоречно, правда? Так от, якби я у церкві почала говорити, як