Ольга Токарчук - Бігуни

удома. Поперечний розтин хребта. Кругле осереддя летовища — це стрижень хребта, замкнений у надійній кістковій шкаралупі окремого хребця; а ось пучки нервів, що розходяться в усі боки; від них відгалужуються пронумеровані виходи, кожен із яких закінчується рукавом, що веде до самого літака.

А Франкфурт? Цей великий аеропорт, місце пересадок, держава в державі? З чим він вам асоціюється? Це ж чистісінька інтегральна схема, як у комп’ютері, тоненька пластинка. Тут немає місця для сумнівів — вам чітко скажуть, хто ви такі, дорогі пасажири. Ви — поодинокі нервові імпульси світу, долі секунди, протягом яких плюс змінюється на мінус або навпаки, аби тривало це безконечне перетікання всього і всюди.

Лінії, площини, об’єми

Я часто мріяла мати змогу дивитися, водночас лишаючись невидною для інших. Підглядати. Бути ідеальним спостерігачем. Наче камера-обскура, яку я колись виготовила з коробки з-під взуття. Вона робила для мене знімки світу крихітним очком, крізь яке до чорного замкнутого простору потрапляло світло. Я тренувалася.

Найкращим місцем для таких тренувань є Голландія — там люди, впевнені у своїй цілковитій невинності, не користуються фіранками, і після смеркання вікна перетворюються на маленькі сцени, де люди грають свої вечори. Всі ці картинки, залиті теплим жовтавим світлом, — то окремі дії нескінченної вистави під назвою «Життя». Голландське малярство. Живі натури.

Ось у дверях з’являється чоловік, у руках несе тацю, ставить її на стіл; двійко дітей і жінка сідають довкола. Довго їдять, у тиші, бо звук у цьому театрі не працює. Потім пересідають на канапу, уважно дивляться у сяйливий екран, але мені знадвору не видно, що їх так до цього екрана прикувало, — бачу самі лише зблиски, переливи світла, картинки, надто далекі й миттєві, щоби можна було щось розібрати. Чиєсь обличчя, що схвильовано ворушить губами, краєвид, іще одне обличчя... Дехто вважає, що то нудна вистава, в якій нічого не діється. А мені подобається — наприклад, отой рух стопи, яка несвідомо бавиться капцем, чи дивовижний акт позіхання. Чи долоня, яка на плюшевій поверхні шукає пульт і, знайшовши, заспокоюється, в’яне.

Стояти збоку. Бачити фрагментований, розірваний світ — інакшого не буває. Існують миті, окрушини, випадкові конфігурації, котрі, проіснувавши частку секунди, одразу ж розпадаються. Життя? Немає ніякого життя — я бачу лінії, площини й об’єми. І те, як вони змінюються в часі. А час видається простим інструментом для вимірювання дрібних перемін, шкільною лінійкою зі спрощеною шкалою, на якій є лише три поділки: було, є й буде.

Ахіллесове сухожилля

Нова епоха почалася 1542 року, хоча, на жаль, ніхто цього не помітив. У той рік не було ніякої круглої дати, не закінчувалося жодне століття, нічого цікавого з огляду нумерології, хіба що число три. Проте саме того року вийшли перші розділи «De revolutionibus orbium coelestium» Коперніка та повне видання «De Humani corporis fabrica» Весаліуса.

Звісно, жодна з тих книг не могла вмістити всього — але чи є щось, здатне все вмістити? Копернікові бракувало частини Сонячної системи — скажімо, планети Уран, яка чекала свого відкриття якраз у переддень Французької революції. Весаліусові — багатьох механічних подробиць людського тіла, м’язів і хрящиків, як-от цього сухожилля, яке з’єднує литку з п’ятою.

Тепер мапи обох світів — зовнішнього і внутрішнього — вже накреслені; будова, одного разу побачена, вкарбувалася у свідомість, вирізьбила на ній головні лінії та площини.

Уявімо собі: теплий листопад 1689 року, пообіддя. Філіп Ферпойєн робить те, що завжди, — сидить за столом у плямі світла, що падає з вікна, наче воно спеціально влаштоване для таких потреб, і розглядає розкладені на столі тканини тіла. Шпильки, повстромлювані у стільницю, притримують сірі нерви. Правою рукою, не дивлячись на папір, він креслить те, що бачить.

Адже бачити — значить знати.

Тим часом хтось стукає в двері, собака завзято гавкає, і Філій мусить підвестися. Йому дуже неохота. Його тіло вже прибрало улюблену позу — з головою, похиленою над препаратом; він мусить опертися на здорову ногу й видобути з-під столу другу — власне, не ногу, а дерев’яну куксу. Шкутильгаючи, він іде до дверей, ледве заспокоює пса. Перед дверима стоїть молодий чоловік, у якому він, лише добре придивившись, упізнає свого учня Вілема ван Горсена. Філіп не надто радий цим відвідинам, зрештою, ледве чи він тепер узагалі кому-небудь зрадів би, але відходить у глиб сіней, постукуючи куксою по кам’яній підлозі, і запрошує гостя досередини.

Ван Горсен — високий молодик із буйною кучерявою чуприною і всміхненим обличчям. Він кладе на стіл усе, що купив дорогою: голову сиру, круглястий хліб, яблука й вино. Говорить голосно, хвалиться квитками — вони і є приводом його візиту. Філіп мусить пильнувати, щоб не виказати своє невдоволення, щоб на обличчі не проступив вираз, властивий комусь, хто раптово опинився серед нестерпного галасу. Він здогадується, що причина прибуття цього загалом симпатичного хлопця пояснена в листі, який лежить нерозрізаний на столі. Поки гість розкладає наїдки, господар спритно ховає листа і з цієї миті вдаватиме, ніби знає його зміст.

Вдаватиме, ніби не зміг знайти господині, хоча насправді навіть її не шукав. Удаватиме, ніби пригадує всі прізвища, згадані гостем, хоч насправді з його пам’яттю кепсько. Він є ректором університету в Левені, але з літа усамітнився в селі й скаржиться на здоров’я.

Вони разом розпалюють камін і сідають до трапези. Господар їсть неохоче, але видно, що з кожним шматком його апетит зростає. Вино чудово пасує до сиру та м’яса. Ван Горсен показує квитки. Розглядають їх мовчки, Філіп підходить до вікна й налаштовує лінзи окулярів, щоб роздивитися складний візерунок і шрифт. Адже навіть сам квиток — витвір мистецтва. Під текстом розташовано гарну ілюстрацію метра Рюйша, гравюру зі скелетами людських плодів. Два з них сидять довкола композиції з каміння й сухих гілок, тримаючи в руках якісь музичні інструменти, один з яких нагадує сурму, а другий — арфу. Якщо уважніше придивитися до плетива ліній, можна добачити більше кісток і черепів, крихітних, ледь видних, і кожен пильний спостерігач, мабуть, склав би з них ще кілька скелетиків.

— Гарно, правда? — питає гість, зазираючи господареві через плече.

— Що ж тут гарного? — скупо відповідає господар. — Людські кістки.

— Це мистецтво.

Але Філіп не продовжує дискусії — він геть не схожий на того Філіпа Фергюйєна, якого ван Горсен пам’ятав з університету. Розмова не дуже клеїться, здається, ніби господар поглинутий чимось іншим; можливо, самотність порізала його думки на довгі смуги, призвичаїла